Тіні навколо мене

Я завжди була надмірно чутливою до дрібниць. Ще змалку помічала те, на що інші навіть не звертали своєї уваги... Так, я завжди була у полоні думок. Голова ніколи не мовчала — весь час звертала мою увагу на проблеми інших: на те, як вони себе почувають, що мають на увазі, говорячи одне, а вчиняючи зовсім по-іншому.

«Що вони думають? Чому так, а не інакше? Чому людська доброта втратила цінність? Чому я все помічаю?» — ці питання не виходили з голови, звучали різними голосами.

Та найбільше мучило саме те, що я все помічаю!.. Я навіть бачила нову ямку на дорозі до університету й думала про неї!

— Не думай, — говорила собі я. — Не помічай!

Але мій мозок, напевно, окремий від мене механізм — він бачив усе. Я помічала усміхнені обличчя зі смутком в очах, гнівні погляди, коли голос звучав спокійно, майже мелодійно… А з часом почала бачити дещо таке, у чому не наважувалася собі зізнатися — навіть у думках. Я уникала цього, роблячи вигляд, що нічого не бачу й не чую, — і лише ще глибше занурювалася у полон. З тих пір я була не лише у полоні думок, а й у полоні почуттів. Інколи годинами, мов нерухома мумія, сиділа я біля вікна, просто дивлячись в одну точку, а інколи не знаходила собі місця, безкінечно тереблячи руки й обгризаючи нігті, бо не знала, куди подіти тривогу. Вона наче пульсувала всередині грудей, розростаючись до меж, яких я не могла витримати. Були такі моменти, коли відчувала себе до божевілля небезпечною — передусім для себе. Дивним чином тоді думки відступали, але біль у серці ставав таким сильним, що я не знала, що робити: плакати, сміятися, кричати, верещати. Я не знала, що мені робити, але знала, чого хочу — звільнення. Не знаю, що спонукало мене взяти записничок і ручку. Я ніколи не писала, але того вечора вперше склала вірш:

Я у полоні своїх почуттів,

Де є смуток і страх, де є біль.

Я у полоні своїх відчуттів,

Де панує темна тінь…

Хто вона? Що воно?

Чому на серці так щемить?

Чи, може, щось мені відомо,

І воно просто не мовчить…

Я у полоні:

Чотири стіни, зламана драбина,

Немає вікон і дверей.

Мене покидає остання сила —

У садку мовчить соловей.

Я у полоні.

Коли я прочитала написане, то не впізнала власних слів. Здавалося, ніби їх диктував хтось інший, хтось, хто давно живе поруч зі мною. Це говорила моя тінь? Невже вона завжди була поруч…
Так, нарешті я зрозуміла: рішення тікати, робити вигляд, що не помічаю, було хибним. Прийшов час зізнатися собі: я маю дар. Я бачу тіні. Це тіні смутку, печалі, розчарування, болю, безвихідності… і щастя, але вони зрідка трапляються. Може, справа в мені, а може, у людях, бо як важко бути щасливим.
Що для нас щастя?
Що для мене щастя?
У дитинстві, коли я ще ходила до молодших класів, достатньо було купити іграшку, і я гадала, що щаслива, а потім усе змінилося. Я змінилася… чи, може, змінився світ?
Вже близько двох років я бачу тіні, і лише тепер вирішила зустрітися з ними віч-на-віч. Тіні, я йду до вас.