Розділ 11

Допиваю свою каву і повертаюсь у вітальню. Тут лише Спартак і новенький ноут. Коли наші погляди зустрічаються, стає ніяково. Таке відчуття, що він наскрізь мене бачить, але мовчить. Мабуть, чекає, коли я сама у всьому зізнаюсь, але не буде цього. 

— Все готово, — киває на ноут. — Можеш працювати.

— Угум, — намагаюсь його обійти, але несподівано Спартак хапає мене за руку і тягне на себе. Упираюсь долонею в його сталеву грудну клітку і розгублено дивлюсь в очі. — Що ще?

— Краще нічого від мене не приховуй, ластівко. Я ж бачу, що є щось.

— Тобі здається, — випалюю йому в обличчя. — У мене багато ворогів. За час своєї роботи я багатьом людям дорогу перейшла. 

— Працюй! — Спартак мені не вірить. Я бачу це в його очах. Ну що ж, він має на це повне право. Як і я маю право не розповідати йому свою правду.

Працювати в будинку не хочу, тому йду на терасу і сідаю у плетене крісло. Тут чудове повітря і сама атмосфера мені подобається, якщо не зважати на охоронців, що снують туди-сюди, і гавкіт собак.

Вмикаю ноут, завантажую програму і, поки робота робиться, вирішую подивитись, хто ж там так гавкає. Коли бачу вольєри, стає неприємно. Я люблю тварин, навіть таких, як ці собаки. Вони гавкають і готові відкусити мені голову, але страху я не відчуваю. 

Не люблю, коли тварин саджають у клітку. Мабуть, через те, що я у такій самій ситуації зараз. Вони хочуть на свободу, і я можу їм допомогти.

Тягнусь до затвора, щоб відчинити вольєр, але в останній момент мене зупиняє… Макс. Він накриває мою руку своєю і порушує мій особистий простір. 

— Я знав, що ти божевільна, але не думав, що настільки, — хмикає, але очі залишаються серйозними. 

— Я хочу їх випустити, — бурчу і витягую свою руку з-під його.

— Навіщо? Вони за хвилину розірвуть тебе на шматки, — говорить Макс. — Ти цього хочеш?

— Не розірвуть, — сідаю навшпиньки поруч з кліткою і торкаюсь долонею залізних плетінь. Собака продовжує гавкати, але в якийсь момент затихає. — Вони відчувають наш страх. А якщо страху немає, то і нападати ніхто не буде.

— Нічого собі, — Макс явно здивований. Він також сідає поруч і зацікавлено мене розглядає. — Виявляється, ти ще й тварин приборкувати вмієш. Скільки у тебе прихованих талантів, крихітко?!

— Краще тобі не знати, — усміхаюсь. Собака тим часом намагається лизнути мою долоню язиком, і це доволі мило виглядає. — Тебе дійсно найняв Алхім?

— Так, — киває Макс. — А що? У тебе є запитання?

— Чому ти не виконав його наказ? Я впевнена, що він добре тобі заплатив, — питаю. 

— Знаєш, крихітко, мене важко назвати хорошим хлопцем, але я не хочу, щоб у цьому місті кишіло наркотиками. Алхім божевільний. Жорстокий та цинічний. Якщо він добереться сюди та отримає місце мого батька, це буде апокаліпсис.

Я підтримую кожне слово Макса. Не кажу йому про це, але підтримую.

— Ти не виконав його наказу. Передав мене батькові. Алхім не залишить тебе в живих, — не скажу, що мені шкода Макса. Я просто не розумію, на чиєму він боці й чого насправді хоче. 

— Думаєш, я його боюсь? — усміхається. — Я найманець, крихітко. Працюю з тим, хто більше платить. 

— Хіба ти не працюєш на свого батька? — дивуюсь.

— Ні. У нас… непрості взаємини, — хмикає. — Я привіз тебе сюди тільки тому, що ти можеш зупинити Алхіма. Тільки ти, крихітко. Він знає це, тому хоче твоєї смерті. 

— Ти дуже дивний, — кажу, як є. — Я б навіть сказала божевільний.

— Є трохи, — усміхається Макс. — Здається, для нього мої слова як комплімент. — Дам тобі пораду, крихітко. Не роби дурниць. Сиди тут і роби свою роботу. Зараз у нас всіх одна мета — знищити Алхіма. А далі буде видно. 

Макс підводиться на ноги і йде, а я повертаюся до роботи. Після розмови з цим хлопцем у голові ще більше запитань виникає. Він дійсно божевільний, якщо пішов проти Алхіма. Та з іншого боку, божевільному простіше. Божевілля блокує страхи й дає нам більше можливостей для досягнення мети. 

— Ось, тобі варто поїсти, — Аліна ставить на стіл поруч зі мною тарілку з бутербродами, а сама сідає навпроти.

— Ти вирішила мене відгодувати? — хмикаю і беру в руки бутерброд. 

— Не хочу, щоб ти свідомість втратила від голоду. Он яка худа, — киває на моє тіло. 

— Ну дякую, — хмикаю і кусаю бутерброд. 

— Я не хотіла тебе образити. Просто хвилююсь, — збентежено відповідає.

— Чому? Ми ж не знайомі практично, — дивуюсь. — А може, ти не за мене хвилюєшся? Боїшся, що інфу не встигну розкодувати? 

— І це також, — киває. — Я боюсь цього Алхіма. Дамір нічого мені не пояснює, але я бачу, що він постійно напружений. Просить мене на деякий час полетіти за кордон. 

— Чому не летиш? Там ти точно будеш у безпеці, — питаю.

— А як же Дамір? Я не можу його залишити! — хмуриться Аліна. 

Здається, вона дуже сильно кохає Воронова, якщо готова залишатися тут попри небезпеку. Навіть не знаю, кохання це чи дурість…