Розділ 10

Еліна

Ще очей не розплющую, а вже відчуваю, як болить голова. Таке відчуття, ніби напилася вчора, але ж я не п'ю… Намагаюсь пригадати, що сталося, перед тим як відключилась, і згадую того хлопця.

Макс Воронов… 

Очі таки розплющую й одразу розумію, що кімната мені не знайома. Здається, мене знову кудись перевезли. Повільно сідаю, тому що будь-який рух головою завдає біль, і бачу в кріслі… Спартака! Він сидить, широко розставивши ноги, і не зводить з мене погляду. 

— Виспалась? —  питає стримано. 

— Угум, — бурчу. Уявлення не маю, як так сталося, що Спартак мене знайшов. Хоча, якщо врахувати, що Макс — син Воронова, а Спартак на Воронова працює… 

Та я все одно не розумію, навіщо Макс мене викрав… Якесь дивне замкнуте коло з запитань. 

— Не хочеш запитати, що відбувається? — Спартак нахиляється вперед і витягує перед собою руки, схрестивши пальці. 

— Хочу, — кажу. 

— Тебе викрав Макс Воронов, син Даміра, — розпочинає.

— Це я знаю, — бурчу. — Він встиг назватись перед тим, як зробити мені укол. 

— Який джентльмен, — невдоволено фиркає Спартак. — У Макса був наказ вбити тебе, але він вирішив зробити інакше. Віддати тому, хто більше заплатить.

— Зажди! — зупиняю його, виставивши перед собою руку. — Хто дав наказ мене вбити? Нікольському не вигідна моя смерть. І тобі також. 

— Ти працювала коли-небудь на Алхіма? Знаєш, хто це? — Спартак не зводить з мене погляду, а я намагаюсь триматись. Не можна, щоб він побачив страх у моїх очах. 

— Ні, не знаю, — кажу. — Це він хоче мене вбити? 

— Алхім — дуже відомий у певних колах наркобарон. На даний час навіть Нікольський йому підпорядковується. Знаєш, чому Нікольський захотів ту флешку? На ній — вся темна історія Алхіма. Вся, ластівко. 

— Виходить, Артур хоче підставити свого боса? — питаю.

— Здається, Артур вирішив, що це у нього вийде. Алхім збирається ввезти у місто велику партію наркотиків, а Дамір проти цього. Розумієш, яка бійня скоро розпочнеться? 

— Розумію, — шепочу. — Не розумію тільки, чому цей Алхім бажає моєї смерті.

— А мені здається, що ти дуриш мене, ластівко, — Дамір сідає на ліжко поруч зі мною, і тепер між нами дуже мала дистанція. — Якщо сам Алхім хоче твоєї смерті, отже, він тебе боїться. 

Хто б знав, яких сил мені коштує триматись гідно. Стискаю руки в кулаки під ковдрою і дивлюсь в очі Спартаку. Мені страшно, до божевілля просто. Я думала, що моє минуле ніколи більше не нагадає про себе, але помилилася… 

Алхім боїться, що я розкодую інформацію. Отже, на ній дійсно щось дуже серйозне. 

— Не варто на мене тиснути. Я нічого не знаю, — ціджу. 

— Я спробую тобі повірити, — повільно киває Спартак. — Поки що тобі доведеться залишитися тут. Це місце, наче фортеця.

— Тут — це де? Я уявлення не маю, де ми, — бурчу. 

— Цей будинок належить Даміру. Він люб'язно погодився надати тобі прихисток.

— Серйозно? — фиркаю. — Даміру вигідно, щоб я жила. Принаймні поки не розкодувала інформацію. 

— Я знав, що ти розумна дівчинка, — Спартак усміхається і різко накриває мої уста своїми. Його поцілунок важко назвати ніжним. Я б сказала, що він дуже голодний. Невже скучив за мною? — Ходімо. Познайомлю тебе з усіма.

Спартак мене відпускає і першим підводиться на ноги. Навіть руку мені подає, від якої я демонстративно відмовляюся. 

— Мені треба у ванну кімнату, — кажу і намагаюсь пригладити волосся. 

— Двері навпроти. Я чекатиму тебе внизу, — Спартак йде, а я поспішаю у ванну кімнату. Замикаюсь на ключ і хапаюсь пальцями за раковину. 

Вся серйозність ситуації звалюється на мою голову і я повірити не можу, що все це відбувається зі мною. 

Алхім… Я думала, що більше ніколи його не побачу… Він дав мені можливість піти і пообіцяв не втручатись у мої справи. Але його наказ вбити мене… Так, я порушила умови нашої угоди, коли взялась за розкодування цієї інформації. Але ж я не знала, що на флешці компромат на нього.

І що тепер робити? 

Якщо не розкодую флешку, мене вб'ють люди Воронова. Якщо розкодую — люди Алхіма. І що тут обрати? Два варіанти, і жоден з них мені не подобається… 

Вмиваю обличчя холодною водою і розчісую волосся пальцями. Мені не подобаються великі злякані очі, які дивляться на мене з дзеркала, і бліда шкіра також. Розумію, що у повній дупі зараз, і цей факт змушує дратуватись. 

Тільки я могла потрапити у таку халепу. Клятий Нікольський! Як він взагалі додумався до того, щоб піти проти свого боса?! Тепер зрозуміло, чому я так йому необхідна. Якщо Алхім дізнається про його зраду, Артур зникне з лиця землі. 

Залишаю ванну кімнату через п'ять хвилин. Йти вниз на знайомство з Вороновим немає жодного бажання. Але вибору у мене також немає, тому беру себе в руки і йду сходами вниз. 

Не знаю, де варто шукати Спартака та інших, але вирішую в першу чергу заглянути у вітальню. Зупиняюсь на порозі, коли бачу біля вікна усміхненого Макса, і щось наче вселяється у мене.