Розділ 9

Спартак

Мені не подобається ідея їхати до Нікольського на зустріч. Здається, він досі сподівається, що я віддам йому ластівку. Дарма, я не збираюся цього робити. 

Та хай там як, зустріч має відбутися. Свого ворога треба знати в обличчя. Саме тому залишаю ластівку з охороною, а сам їду в місце зустрічі. 

— Що з Олегом? — питаю у хлопців, що сидять попереду. Згадую, яким побачив  свого охоронця сьогодні — і накриває роздратування. Не тому, що він дістав від ластівки. Навпаки, мені здається, що вона ще мало йому врізала. Олег страх втратив, а я цього не люблю. 

Як можна було чіплятися до моєї(!) ластівки?! Знав же, що за таке можна і голови позбутися! 

— У зал його відвезли, — відповідає Євген. — Замкнули у підвалі. 

— Добре. Потім з ним розберусь.

Єдине моє бажання зараз — повернутися до своєї полонянки. Поруч з нею мене так сильно накриває, що контролювати себе все важче й важче. Я дійсно збираюсь довести справу до кінця, інакше просто збожеволію. Та спочатку справи! Треба розкодувати інфу, інакше Дамір три шкури з мене спустить. 

Нікольський вже чекає на мене в ресторані й виглядає напруженим. Здається, його зад добряче підгоряє, адже вся робота коту під хвіст. 

Сідаю навпроти нього і чекаю пояснень. З одного боку, навіть цікаво дізнатися, чого ж він хоче.

— Мені потрібна Еліна! — холодно випалює Нікольський.

— Чудово, а хто така Еліна? — питаю спокійно. 

— Ти знущаєшся? Дівка, яку ти у мене забрав! — цідить Артур.

— О, то її Еліна звати. Гарне ім'я, — і тут я абсолютно серйозно це кажу. Я здогадувався, що у ластівки ім'я незвичайне. — Навіщо вона тобі?

— Дівка дещо мені завинила, а повертати не хоче! Спартаку, ти забрав її нечесним методом. Поверни, якщо не хочеш проблем, — випалює.

— Пригальмуй трохи, — чесно кажучи, я здивований. Не думав, що Нікольський через власний страх переступить. Але ж ця інфа потрібна йому, тому він і йде ва-банк. — Не забувай, з ким розмовляєш. Ти сам її проґавив, тому до мене не може бути жодних претензій. Еліна і мені дещо винна, тому ставай в чергу. І ще, — підводжусь на ноги та розглядаю цього мудака зверху донизу. — Не варто наступного разу відривати мене від справ заради ось такої бесіди. Я людина зайнята, можу і розізлитися. 

Кидаю на стіл кілька купюр і йду на вулицю. Вже там вдихаю холодне повітря на повні груди та збираюся повертатися до ластівки. Чи краще називати її справжнім ім'ям? Еліна… 

Роблю крок до автомобіля, але саме в цей час мій телефон починає дзвонити. Бачу ім'я одного з охоронців, що залишився з ластівкою — і неприємне передчуття сковує серце. 

— Що там? — питаю.

— Дівчину викрали. Вирубили наших і забрали її, — говорить, а в мене відчуття таке, що хтось добряче вдарив молотком по голові. Навіть у вухах задзвеніло.  

— Що по камерах? Видно, хто це? — відчуваю, як хрустить у руці телефон, і розумію, що зараз він розлетиться на шматки. Треба видихнути. Моя емоційність тут не допоможе. 

— Я якраз тут. Кілька хвилин потрібно, — відповідає. 

Саме в цей час з ресторану виходить Нікольський, і от на нього я готовий виплеснути свою лють. 

— Де Еліна? Ти навмисне виманив мене з квартири, щоб її забрати?! — хапаю його за поли піджака і зовсім не зважаю на зброю, яку його охорона націлила на мене. 

— Ти про що? — хмуриться Нікольський. — Я її не забирав…

У мене немає жодних причин йому вірити, але зараз я чомусь вірю. Просто Артур розгублений не менше мене самого, і це дивно. Виходить, це не він забрав ластівку. Тоді хто це зробив? Невже ця проблемна дівчина ще комусь дорогу перейшла?

Мій телефон знову починає дзвонити, і я відпускаю Нікольського. Артур дає наказ своїм людям опустити зброю, але мене його пси зовсім не лякають. Відповідаю на дзвінок і дуже сподіваюся почути щось важливе.

— Я переглянув відео з камер. Викрадачів було двоє. Вони потрапили у під'їзд не зрозумілим чином, а тоді знесли нашу охорону. Дівчині вдалося втекти з квартири, але вже на вулиці її спіймав третій. На камерах видно його обличчя, — розповідає охоронець.

— Не тягни! Хто це? — гиркаю і відходжу на кілька кроків, тому що Артуру також цікаво дізнатися, хто ж вкрав його Еліну 

— Макс Воронов, — відповідає охоронець, а мені здається, що він жартує зараз. Якого чорта Максу це робити? Чий наказ він виконував цього разу?!

— Ти впевнений? — перепитую. Чесно кажучи, навіть не знаю, що думати. Останнім часом Макс відійшов від справ Кравця і заліг на дно. Але, як тепер видно, не надовго.

— Так, це він. Вколов щось дівчині, і вона наче свідомість втратила, — додає охоронець. 

Відчуваю, що телефон знову тріщить, і доводиться кілька разів глибоко вдихнути й видихнути. Макс забрав ластівку. Отже, він також в курсі, хто вона. Чорт забирай, доведеться телефонувати Даміру!

Нікольський продовжує стежити за мною, але мені начхати. Сідаю в тачку і не знаю, куди тепер їхати. Де шукати свою пропажу?