Розділ 8

— Цікава пропозиція, — усміхаюсь і повільно підводжусь на ноги. Олег задоволений, що я так швидко здалася, і відпускає мою шию лише для того, щоб однією рукою обхопити талію, а іншою стиснути мої сідниці.

Фу, як же це мерзенно!

— Я знав, що ти погодишся, — Олег мало не облизується. Та коли нахиляється до мене, щоб поцілувати, я б'ю його коліном у пах, а коли він згинається навпіл тим, самим коліном розбиваю йому носа. 

Олег падає на підлогу і стогне від болю. Однією рукою тримається за свій пах, а іншою — за ніс, з якого юшить кров. Не втримавшись, хапаю зі столу вазу і, щоб закріпити ефект, б'ю його нею по голові. Недозалицяльник втрачає свідомість, розвалившись на килимку, а я йду на кухню у пошуках скотчу. Доводиться перевернути всі шухляди, але мені вдається його знайти. 

Повернувшись до Олега, зв'язую йому руки скотчем, і ноги також. Не знаю, коли повернеться Спартак, тому треба себе захистити. Олег прокинеться через деякий час і буде хотіти помститись мені. Саме тому я зв'язала його. 

Доволі важко налаштуватися на роботу, коли поруч лежить це тіло. А ще я прислухаюсь до кожного звуку, очікуючи на повернення Спартака. Його чекає ще той рознос за те, що залишив мене з цим мудаком. 

Минає практично година, коли Олег починає прокидатися. Спочатку він стогне, а я не можу втриматися і ще й рота йому скотчем заліплюю. Якщо почне кричати та кликати на допомогу, охорона не буде розбиратися, хто на кого напав. Тому краще хай мовчить, а я буду чекати на свого демона. 

Олег добряче мені заважає. Він то сісти намагається, то бурчить щось незрозуміле. У мене навіть з'являється ідея ще раз чимось його пригріти. Тільки не встигаю це зробити, тому що гримають двері й у кімнату заходить Спартак. Чоловік здивовано завмирає і переводить погляд з Олега на мене. 

— Довго ти, — бурчу невдоволено.

— Ластівко, що за чорт? — цідить Спартак, але розв'язувати свого друга не поспішає. 

— Він намагався мене зґвалтувати, — відповідаю. — Я все розумію, демоне. Але… людей на роботу тобі треба підбирати краще. 

— Це ти з ним зробила? — голос Спартака схожий на сталь. Я не знаю, вірить він мені чи ні. 

— Я захищалася, — знизую плечима.

Спартак мовчки залишає кімнату, а тоді й квартиру. Він повертається через хвилину, але не один, а з двома своїми людьми. Вони забирають Олега, який борсається і намагається щось сказати. Ніхто навіть не намагається відліпити скотч з його рота. Щось мені підказує, що цей мудак добряче отримає за ці домагання. 

— Він нічого тобі не зробив? — Спартак сідає в крісло, у якому зовсім недавно сидів Олег, і серйозно мене розглядає. 

— Як бачиш, ні. Я вмію за себе постояти, — відповідаю. — Тільки наступного разу, коли будеш когось зі мною залишати, переконайся, що він не збоченець. 

— У мене таке відчуття, що тебе навіть на хвилину не можна одну залишати, — бурчить. 

— Мій зад професійно притягує до себе проблеми, — хмикаю. — Якщо ти вже повернувся, то зроби мені кави. Не хочу вставати. 

Спартак мовчки підводиться на ноги і йде на кухню. Він не виглядає злим, але і спокійним його важко назвати. Мабуть, не очікував, що цей Олег може таке утнути. Залишив його зі мною на свій страх і ризик. А що було б, якби я не вміла себе захистити? 

— Сьогодні ввечері у мене зустріч з Нікольським, — заявляє Спартак, коли поруч зі мною з'являється нова чашка з кавою.

— Навіщо? Він ініціатор? — дивуюсь.

— Ну… я не сильно горю бажанням зустрічатися з цим мудаком, — відповідає. — Нікольський хоче… тебе, ластівко. Мені цікаво дізнатися, що він запропонує мені на обмін. 

— Будь обережний. Цей тип підступний і неоднозначний, — кажу, а Спартак задоволено усміхається. 

— Хвилюєшся за мене, ластівко? — цікавиться.

— За себе хвилююсь, — бурчу. — Мені все це не подобається. 

— Не хвилюйся. Охорона за дверима. Ти можеш спокійно працювати, — Спартак йде в кімнату, а через хвилину повертається в іншій футболці. 

Я вкотре залипаю на його міцному тілі, а коли наші погляди зустрічаються, першою відвертаюсь. 

— Як успіхи з розкодуванням інфи? — питає, зупинившись у мене за спиною. Спартак розглядає шифри, що заполонили екран мого ноута, і хмуриться. — Глухо?

— Це не такий швидкий процес, — кажу. — Той, хто кодував інфу, сильно постарався. До речі, що це за інформація, яку всі так хочуть? Розкажеш?

— Тобі це не треба, ластівко, — Спартак нахиляється дуже близько і шепоче на вухо. — Просто роби свою роботу, а я робитиму свою. 

— Як скажеш, — фиркаю. — До речі, що буде з Олегом? Куди ти його забрав?

— Олега ти більше не побачиш, — сухо заявляє Спартак. — Я не люблю ось такі підстави. Мої люди мають розуміти, що за будь-який провтик буде покарання. До речі, мені сподобалося, як ти його обробила. Якоюсь мірою я навіть боятися тебе почав. Ти говориш, що Нікольський підступний і неоднозначний, але ж не тільки він такий. Ти така ж темна конячка, і я не знаю, чого можна від тебе чекати. 

— Я не ображаю тих, хто не ображає мене. Це моє правило, — твердо відповідаю.