Розділ 5

Спартак проходить повз, і я видихаю. Він мене не впізнав… 

— Мені треба йти! — кажу Дмитру і швидко прямую до виходу. Те, що Спартак мене не впізнав, звісно, чудово, але передчуття у мене якесь нехороше. Розумію тільки одне — треба негайно залишати це місто і цю країну. 

На виході зібралось багато охоронців, і цей факт сильно мене напружує. Коли до дверей залишається менше п'яти метрів, вони всі, як один, концентрують погляд на мені, а тоді починають наближатися. 

Розумію, що треба тікати, але зробити це тут доволі проблематично. Розвертаюсь і біжу назад. Треба туди, де можна загубитися серед натовпу. Вриваюсь на танцмайданчик і, поки пробираюсь в інший бік зали, кілька разів отримую під ребра від найбільш активних танцівників, але й сама в боргу не залишаюся. 

Знаю, що тут є ще один вихід, тому пробираюсь туди. Помічаю кількох охоронців там, звідки я прийшла. Вони намагаються відшукати мене серед натовпу, але зробити це доволі проблематично. 

Щаслива, біжу коридором до чорного виходу і не даю собі можливості зупинитись навіть на мить. Відпочину, коли в безпеці буду, а зараз це не так. На кожному кроці може очікувати небезпека. 

Оминаю офіціантку з тацею у руках і помічаю той самий вихід на задній двір. Пришвидшуюсь і вибігаю під холод. Тільки от вдихнути на повні груди не встигаю, тому що хтось перехоплює мене поперек живота, і вже за мить я притиснута до міцного чоловічого тіла. 

— Ось ми й зустрілись, ластівко, — шепоче мені на вухо Спартак, а я забуваю як дихати.  

— Ви обізнались! Відпустіть мене негайно, — намагаюсь вирватись, але він тримає міцно. Ще й це дихання мені в шию лякає до чортиків. 

— За ідіота мене маєш? Я тебе одразу впізнав, — хмикає. — Звісно, не така ефектна, як була минулого разу, але… ці очі важко забути. 

— Відпусти мене! — ціджу. — Я нічого не знаю! 

— Ти серйозно? Де флешка, ластівко? 

— Якщо скажу, відпустиш? — питаю з надією. 

Спартак різко і зовсім не ніжно розвертає мене до себе обличчям, і тепер, коли бачу його чорні очі, стає до божевілля страшно. 

— Греку, підігнати тачку? — питає один з охоронців, який також з'являється на задньому дворі. 

— Давай! — цідить Спартак і уважно розглядає моє обличчя. — Тобі пасує цей колір. Ну просто ангел во плоті. 

Він торкається пальцями пасма мого волосся, а я хаотично намагаюсь вигадати план втечі. Якщо мене посадять в цю тачку, втекти я більше не зможу. 

— Давай домовимось! — випалюю. — Я поверну тобі флешку, а ти мене відпустиш. 

— НІ! — коротко і по суті. — Думаєш, я забув, як ти залишила мене в тій кімнаті? Ми маємо закінчити те, що розпочали, а потім ти ще й флешку мені повернеш. 

— Пішов ти! — ціджу і вкотре намагаюсь вирватись, але нічого не виходить. Цей бугай тримає міцно. 

— Підемо разом, ластівко, — задоволено усміхається Спартак. Саме в цей час поруч гальмує величезний чорний позашляховик, і Грек доволі легко відриває мене від землі та кидає собі на плече, наче мішок з картоплею. 

Починаю лупцювати його по спині з надією, що він мене таки відпустить, але куди там! Йому хоч би що від моїх ударів. 

— Ще раз мене вдариш, я вже не буду таким добрим, — заявляє, практично заштовхавши мене на заднє сидіння. Розумію, що він не жартує, тому завмираю і чекаю, поки чоловік сяде поруч. 

Намагаюсь швидко вигадати план подальших дій. Можливо, мені вдасться знову звабити його? А що? Треба використовувати будь-яку можливість для втечі! 

— Поїхали! — цідить Спартак, і автівка зривається з місця. Чоловік тим часом забирає у мене сумку і дістає з неї мої нові документи. 

— Отже, Діна… — розглядає фото на документі, а тоді піднімає погляд на мене. — Чи, може, не так? Скажи своє справжнє ім'я! 

— Ще чого! — фиркаю. — Куди ти мене везеш? 

— У місце для допитів. Там ти розкажеш мені все. І про флешку, і про свого замовника. А ще сама скажеш справжнє ім'я. Там ще ніхто не мовчав. 

Спартак говорить так переконливо, що у мене дихання збивається. Я впевнена, що він без особливих проблем витягне з мене правду, то, може, варто самій все розповісти? Або хоча б частину правди…

— Що таке? Злякалась, ластівко? — Спартак задоволено усміхається, а тоді торкається долонею моєї щоки. Робить це так ніжно, що я розгублено очима кліпаю. Він однозначно щось задумав. 

— Ти нагадуєш мені демона, — шепочу. — Тебе неможливо не боятись. 

— О, так! Я твій персональний демон, ластівко, — і знову ця усмішка, від якої кров у судинах холоне. — Тому не роби дурниць і розказуй все сама. Повір, я не в захваті від того, що доведеться робити тобі боляче. Але ця флешка мені необхідна, і ти повернеш її мені. 

— Ага, ставай в чергу, — фиркаю, і саме в цей момент автомобіль різко гальмує. Якби не Спартак, я, мабуть, перелетіла б на переднє сидіння, але він мене втримав. 

— Що за чорт?! — гиркає розлючено. 

— У нас проблеми, — говорить охоронець. — Це люди Нікольського.