Розділ 4

Еліна

Три дні я не відповідаю на дзвінки Дмитра і не відчиняю йому двері. У моєму житті бувають такі періоди, коли я нікого не хочу бачити. Зараз саме такий. 

Я дуже сподіваюся, що за цей час мій друг не втрапить у чергові неприємності й мені не доведеться рятувати його зад, наражаючи себе на небезпеку. 

Сьогодні цілий день падає дощ і у квартирі дуже холодно. Я живу на останньому поверсі практично під дахом, і ці звуки биття дощу об шифер віддають болем у моїй голові. Розумію, що такими темпами скоро збожеволію, тому вирішую прогулятись. Одягаю чорні джинси й таку ж кофту з довгим рукавом. У холодильнику порожньо і кава, як на зло, закінчилася. 

Йду в кав'ярню, яка розташована на сусідній вулиці, сховавши волосся під капюшон, а руки в кишені джинсів. На вулиці темно і холодно, тому доводиться пришвидшитись. 

Замовивши собі велику порцію кави, займаю столик у кутку зали та дістаю з кишені телефон. Діма телефонував п'ятнадцять разів… Дивно. Він добре знає, що після завдань я можу зникнути, тому не дістає мене. Чому ж тоді цього разу все пішло проти системи? 

Роблю ковток кави та набираю його номер сама. Друг відповідає після першого ж гудка, і це не подобається мені ще більше. 

— Еліно, у нас проблеми… — випалює, а тоді телефон у нього забирає Нікольський. І чого я сподівалася, що ми більше не зустрінемось?

— Ти вирішила мене підставити, дівчинко? — цідить роздратовано. — Ти хоча б розумієш, кому дорогу перейшла?!

— Для початку поясніть, що відбувається, — сухо відповідаю. Роблю ще ковток і відволікаюсь на гучний сміх компанії, що сидить поруч. 

— Що відбувається?! Ти принесла мені закодовану інформацію! — гиркає.

— А я тут до чого? — дивуюсь. —  Своє завдання я виконала. З кодуванням самі розбирайтесь. 

— А якщо це ти її закодувала? Щоб витягнути з мене грошенят за роботу! — озвучує чергове ідіотське припущення Нікольський. — Твій друг розповів, що ти ще й хакер у нас.

От зараза! У Діми дуже довгий язик! 

— У мене не було часу на те, щоб кодувати її, — кажу твердо. — Тому не варто шукати цапа-відбувайла у мені! 

— Тоді ти маєш її розкодувати! Негайно! Мої програмісти не можуть цього зробити! — гиркає так, наче це я винна у всіх його бідах. 

— Я не буду цього робити! Борг Дмитра ви списали після того, як я принесла флешку. А якщо спробуєте щось йому зробити, я можу і на вас щось нарити, — дико не люблю тягатися з великими дядьками, але зараз немає іншого вибору. 

— Ти погрожувати мені надумала? — здається, Нікольський повірити не може, що я настільки безстрашна. О, так! Бувають такі моменти, коли я сама собі дивуюсь. 

— Просто хочу нагадати, що я професіонал, — спокійно відповідаю. — У мене копія вашої флешки і я можу не тільки на вас інформацію дістати. Якщо будете надто борзим — віднесу флешку Греку. Як вам такий розклад?

Ну все, здається, мене понесло! Та Нікольський має розуміти, що я йому не дівчинка, яка власної тіні боїться. Якщо матиму бажання, одним клацанням пальців зарию його під землю. 

— Здивувала. Молодець, — цідить чоловік. — Давай так. Я плачу тобі велику суму грошей, а ти повертаєш мені обидві флешки та розкодовуєш їх. 

— Для початку відпустіть Діму, а далі… я подумаю, — кидаю слухавку і переводжу подих. 

Здається, настав час вшиватися з цього міста, і, мабуть, з країни також. Нікольський не з тих людей, хто пробачить таке ставлення до себе. Головне, щоб Діму відпустив, а я за цей час речі зберу. 

Допиваю каву одним махом і вже збираюсь залишити кафе, коли помічаю, як один хлопець з тієї шумної компанії хапає за руку офіціантку і тягне на себе. Бідна дівчина випускає з рук тацю, і та падає на підлогу. Друзі хлопця голосно регочуть, а бідна офіціантка сильно блідне.

 — Дівчину відпусти! — кажу, наблизившись до них. Капюшон не знімаю. Не люблю світити обличчя. 

— А що, хочеш зайняти її місце? — питає і зацікавлено мене розглядає. — Нічого така. Тільки лахи відстій. 

Офіціантку він таки відпускає і підводиться на ноги. Хлопець вищий від мене на цілу голову, але мене це зовсім не лякає. 

— Та зніми ти цю фігню. Хочу побачити твоє личко, — він тягнеться до капюшона, але не встигає його торкнутися. Хапаю його за руку і вивертаю так, що кістки в бідолахи тріщать. — Ай! С… Відпусти!

Друзі хлопця підскакують на ноги, але наближатися до мене не наважуються. Правильно! Розуміють, мабуть, що в мене не всі вдома. 

Відштовхую від себе хлопця і беру зі столу ніж, за допомогою якого недавно хтось вечеряв. 

— Навіть не думай наближатися. Поріжу твоє личко і не будеш більше дівчаткам подобатись, — залишаю кав'ярню з ножем у руках. Сподіваюсь, офіціантка не образиться, що я забрала його з собою. 

Через кілька хвилин відчиняю двері квартири та проходжу всередину. Швидко збираю найнеобхідніше в сумку і не забуваю про флешку. Якщо Нікольський так сильно хоче отримати з неї інфу, отже, там має бути щось дуже цікаве. 

Стукіт у двері застає мене зненацька. Повільно наближаюсь до дверей і дивлюсь у вічко. На порозі бачу Діму і полегшено видихаю.