Розділ 2

— Ти хоча б розумієш, наскільки сильно мене підставив? — питаю, коли проходимо у мою квартиру. Я живу тут кілька місяців. Квартира однокімнатна і доволі мала, але мені подобається. Все одно я з'являюсь тут тільки для того, щоб поспати. 

— Пробач, — Діма сідає на диван і заривається пальцями у світле кучеряве волосся. Ми з ним дуже схожі, хоча й не родичі. Мій друг — гарний поганець, і дівчата від нього божеволіють. Дуже шкода, що, крім гарної зовнішності, Дімі похизуватись більше нічим. 

— Мені твоє “пробач” не допоможе! — ціджу. — Ти ж сам чудово знаєш, хто такий Воронов! Якщо я не зможу вкрасти флешку, мене вб'ють! Якщо не Грек, то сам Нікольський!

— У тебе все вийде, я впевнений! — заявляє Діма. — Ти професіонал, Еліно. Саме тому Нікольський захотів саме тебе. Тепер я розумію, що та гра була підставою. Я вигравав, вигравав, а тоді все злив. Який же я ідіот! 

— Добре, що ти це розумієш, — фиркаю. — А тепер забирайся. Я хочу відпочити та подумати. Якщо завтра я облажаюсь, треба вигадати шлях для відступу. 

Діма розуміє, що не варто мене діставати, і йде, а я готую собі каву, випиваю практично одним махом і йду в душ. Вода допомагає розслабитись, але не допомагає викинути з голови все зайве. Готую сумку з речами, документи, і залишаю біля дверей. Роблю так кожного разу, коли завдання надскладне. 

Моя робота взагалі пов'язана з ризиком для життя. Платять мені багато, але кожен раз як останній. Втертися в довіру, щоб викрасти документи. Знайти того, кого знайти практично неможливо. Зламати коди безпеки чи зробити нові. Я ще й хакер, але про це відомо не всім. 

Життя змусило мене вчитися усього, що може стати в пригоді. До повноліття я жила в інтернаті й завжди обіцяла собі, що буду сильною. Слабких життя не жалує. Це я ще в дитинстві зрозуміла, адже там, де я жила кожен день — це виживання. 

Мій телефон починає дзвонити та повертає мене з роздумів у реальність. Бачу, хто телефонує, і усміхаюсь.

— Я слухаю!

— Привіт, Еліно! — жіночий голос дуже приємний. 

— Привіт! Сталося щось? — питаю.

— Це я у тебе хочу запитати. Ти не телефонуєш кілька тижнів, хоча гроші надходять за графіком, — серйозно говорить жінка.

— Ну, якщо гроші надходять, отже, я жива, — хмикаю.

— Дуже смішно, — фиркає жінка. — У тебе щось сталося?

— У мене завжди щось стається, — кажу. — Ти ж знаєш. 

— Еліно, може, тобі варто до нас приїхати? У мене погане передчуття. І сон сьогодні поганий снився.

— Мері, у мене все чудово, — зупиняю її, тому що знаю — зараз буде ціла нотація. — Можливо, і приїду. Все залежить від обставин. Краще розкажи, як у вас справи! Як центр? 

— У нас все добре. Завдяки тобі, — відповідає Мері. — Діти хочуть тебе побачити.

— Я приїду, — кажу, а в горлі ком з'являється. Не люблю обіцяти те, що не зможу виконати. — Не знаю тільки коли, але приїду. 

— Добре, — зітхає жінка. — Ловлю тебе на слові. Будь обережною, Еліно. Ти ж знаєш, що ми тебе любимо. 

— Знаю… — закінчую виклик першою і вимикаю телефон повністю. Сумніваюсь, що хтось буде мене турбувати, але краще перестрахуватись. Завтра буде важкий день, і якщо я не впораюсь… 

Ні, не буду думати про погане. Ну хіба мені вперше вибиратись з такого лайна? 

Наступного ранку їду в зал, щоб займатися на тренажерах. Я люблю навантажувати себе роботою, тоді думки погані в голову не лізуть. Та сьогодні й це не допомагає. Єдине, про що можу думати — моє нове завдання. І це погано, тому що перед тим, як йти на нього, я маю бути повністю зібраною. 

Збори займають у мене рівно пів години. Я не люблю фарбуватись та наводити красу, але сьогодні це необхідно. Яскравий макіяж, ультракоротка сукня і чорна перука на голову. Це також необхідно для конспірації. Якщо доведеться тікати, цей Грек не має знати, як я виглядаю по-справжньому.

Ненавиджу високі підбори, але сьогодні це необхідно для справи. Поки йду тим самим коридором з дзеркалами, ловлю на собі зацікавлені погляди осіб протилежної статі. 

Здається, ефекту досягнуто, залишилося побачити реакцію Нікольського. Не скажу, що мене хвилює цей чоловік. Насправді він мене напружує. Недавно в місті, а вже збирається перейти дорогу Воронову. Він або безстрашний, або божевільний. Я схиляюсь до другого варіанту. 

Наближаюсь до тих самих дверей і, не стукаючи, заходжу всередину. Нікольський тут, практично роздягнув довгоногу білявку. 

— Упс! — хмикає і роблю крок всередину. — Здається, я вам завадила.

— Еліно? — здається, у Нікольського шок. Він навіть про подругу свою забуває, яка прикривається власною сукнею і розглядає мене вбивчим поглядом. — Оце так трансформація! 

— Я хочу дізнатися суть завдання, — кажу твердо. Не потрібні мені липкі компліменти цього мудака. Нехай краще своїй повії їх відвішує. 

— Молодець, — Нікольський усміхається і киває дівчині на вихід. Та змушена залишити нас в одній білизні. Добре, що хоча б сукнею прикрилась. — Усе тут.

Чоловік передає мені чорну теку, і я одразу ж її розгортаю. Перше, що кидається в очі — це той самий Грек. Чесно кажучи, я не очікувала, що він буде таким… гарячим. Чорні очі шалено гарні, таке ж волосся і підтягнуте тіло. Не люблю качків, але у нього все в міру.