Глава 6. Правда про неї

Артем увійшов у нову залу. Стіни були вкриті старими фотографіями, які змінювалися щоразу, коли він на них дивився. На кожній з них була Лія — але різна: то ніжна, то страшна, то зовсім чужа.— Лія… що це все означає? — запитав він, відчуваючи тривогу.

— Це моє справжнє обличчя, Артеме, — пролунав її голос. — Ти бачиш мене такою, якою я є насправді.

Вона вийшла з тіні. Її очі світилися двома кольорами: одне — тепле й лагідне, інше — червоне, палаюче.— Ти дві різні людини?

— Я не людина. Я — частина гри. Вдень я створена, щоб підтримувати тебе. Вночі — щоб випробовувати.Артем відступив.— Тобто ти… ворог?

— І друг, і ворог. Я — відображення твоїх страхів і бажань.

— Але чому саме ти? Чому дівчина?

— Бо ти сам захотів цього. Твоя свідомість створила мене такою, щоб ти міг довіряти.Артем відчув, як холод пробіг по тілу.

— Тобто ти існуєш лише тому, що я боюся бути сам?

— Так. Я — твоя ніжність і твоя загроза. Без мене ти не знайдеш вихід.Вона підійшла ближче. Її голос став м’яким.

— Артеме, ти мусиш прийняти мене цілком. І світлу, і темну сторону. Лише тоді двері відкриються.— А якщо я не зможу?

— Тоді гра поглине тебе назавжди. Артем дивився їй у вічі. Він бачив у них і тепло, і небезпеку.

— Добре… я приймаю тебе. І світлу, і темну.

Фотографії на стінах засвітилися й розсипалися на пил. Перед ним з’явилися нові двері, вкриті золотими символами.

— Ти зробив перший крок, — сказала Лія.

— Але попереду найважче. Артем глибоко вдихнув.

— Я готовий.Правда про неї відкрила таємницю подвійної природи Лії — союзниці й ворога водночас.