Глава 4. Нічні тіні

Коридор поступово занурювався в темряву. Артем ішов поруч із Лією, яка тримала його за руку. Але її пальці ставали холоднішими з кожним кроком.— Лія… чому тут так темно? — запитав він.

— Бо ніч наближається, Артеме. А ніч змінює все.Він відчув, як серце закалатало швидше.— Ти ж казала, що захистиш мене…

— Вдень, так. Але зараз… — її голос став глухим, ніби чужим.Артем зупинився. Лія відпустила його руку й повільно відступила назад. Її очі спалахнули червоним.— Лія?..

— Не називай мене так. Уночі я інша.Її усмішка розтягнулася неприродно широко. В руках з’явився ніж, який блиснув у темряві.— Ти повинен бігти, Артеме. Інакше я знайду тебе.

— Але чому?! Ти ж допомагала мені!

— Це гра. І правила змінюються з настанням ночі.Артем відступив до стіни.— Ти хочеш мене вбити?

— Я хочу перевірити, чи ти справді готовий боротися за вихід.Її кроки стали швидкими, вона наближалася. Артем кинувся до дверей, які ледве виднілися в темряві.— Відкрийся! — закричав він, смикаючи ручку.

— Тільки якщо ти згадаєш підказку, яку отримав удень, — пролунав її голос за спиною.Артем пригадав символи на дошці. Він прошепотів їх уголос. Двері клацнули й відчинилися.— Так… я зробив це!Він увірвався всередину й зачинив двері. З іншого боку почувся її сміх — моторошний, але водночас знайомий.

— Ти не втечеш від мене, Артеме. Ніч тільки починається.Артем притиснувся до дверей, намагаючись заспокоїти дихання.— «Вона — моя союзниця вдень… і мій ворог уночі. Як мені вижити?»Нічні тіні розкрили справжнє обличчя гри.