Епілог.

Я була вітром, що гойдав трави в степу, світлом, що пробивається крізь хмари, піснею, що линула над Конотопською фортецею. Моє тіло залишилося в землі, де кров змішалася з травою, але душа моя не пішла. Я стала частиною цього світу — XVII століття, де козаки тримали шаблі, де вогнища горіли вночі, де боротьба за волю була вічною. Я бачила їх, моїх побратимів, моїх рідних, і серце моє, хоч і не билося, співало від любові.

Остап стояв на пагорбі, де ми колись говорили про зорі. Його постать, висока й міцна, була такою ж, але очі змінилися. У них був біль, що не гоїться, але й вогонь, що не згасне. Він тримав у руці маленький хрестик — той, що я викинула в степу, той, що я носила біля серця. Його пальці гладили дерев’яну поверхню, і я відчувала його думки, його любов, його обіцянку. Він не зламався, мій степ, мій коханий. Він ніс мою пам’ять, як прапор, що майорить над боєм.

Марина сиділа біля вогнища, гойдаючи сина. Її обличчя, як завжди було суворе, але очі світилися теплом. Вона розповідала дітям про мене — про Юлю, лікарку козачку, що рятувала поранених, що віддала життя за Остапа. Діти слухали, їхні очі горіли, і я знала: моє ім’я житиме в їхніх серцях, у легендах, що передаватимуться з покоління в покоління.

Богун зібрав козаків на майдані. Його голос, гучний і твердий, лунав над табором, як дзвін. Він говорив про боротьбу, що триває, про московитів, що ховаються в лісах, про волю, що варта крові. Але потім він замовк і глянув на пагорб, де стояв Остап. Усі обернулися, і я відчула, як їхні серця б’ються в унісон.

— Юля була нашою сестрою, — сказав Богун, його голос став тихішим, але сильнішим. — Вона прийшла з невідомих земель, але стала однією з нас. Її руки гоїли рани, її серце горіло за волю. Вона віддала життя, за нас усіх. Ми не забудемо її.

Козаки зняли шапки, їхні голови схилилися. Я бачила сльози в очах, бачила, як вони стискають кулаки, обіцяючи продовжувати нашу справу. І я знала: моя жертва не була марною. Вона дала їм силу, віру, надію.

Ніч накрила степ, зорі загорілися в небі, мов свічки в церкві. Остап стояв біля моєї могили — простого горбка, увінчаного дерев’яним хрестом. Він поклав хрестик на землю, його пальці торкнулися трави, наче могли доторкнутися до мене. Я відчувала його біль, його любов, його рішучість. Він підняв очі до неба, і я побачила в них відображення зір — тих самих, що ми дивилися разом.

— Я житиму, Юлю, — прошепотів він, його голос був твердим, як сталь. — За тебе. За нас.

Я хотіла доторкнутися до нього, обійняти, сказати, що я тут, що я завжди буду з ним. Але я була лише вітром, що гладив його щоку, світлом, що падало на його плечі. І все ж я знала: він відчуває мене. У його серці, у його боротьбі, у його піснях.

Степові трави зашепотіли, місяць залив землю сріблом. Я бачила, як козаки співають біля вогнищ, як діти засинають під колискові, як степ шумить про небезпеку, готуючи кожного до нового бою. Війна не закінчилася, але вони не здадуться. І я була з ними — у кожному кроці, у кожному ударі шаблі, у кожній молитві.

Але я відчувала й інше. Хрест, що зник у степу, залишив відлуння. Його тепло, його сила все ще жили — не в мені, а десь у вічності, що пов’язувала нас із майбутнім. Я бачила тіні — Бахмут, 2022 рік, де люди боролися, як ми, де кров лилася за ту саму волю. І я гадала: чи не з’явиться хрест знову, чи не покличе когось іншого, як покликав мене? Чи не продовжується ця боротьба, ця пісня, що не вмирає?

Я не знала відповіді. Але я знала одне: моя любов, моя жертва, мій дух залишаться тут, у степу, у серцях тих, хто йде вперед. І, може, колись, у іншому часі, хтось почує мій шепіт у вітрі, побачить моє світло в зорях. І піде далі.

Я була Юлею, лікаркою, сестрою, коханою. Я була українкою.

Присвячується бойовим медикам — воїнам життя, які кидали виклик смерті на полях битв, рятуючи побратимів ціною власної крові. Слава Героям!