18. Межа між світами.

Темрява огорнула мене, м’яка, як оксамит, але холодна, як зимовий степ. Я не відчувала болю, не чула криків бою, чи запахів степу та лісу. Мої груди більше не горіли, легені не боролися за повітря. Я була легкою, наче пір’їна, що гойдається на вітрі. Але я ще була тут — чи то в світі живих, чи на межі, де час і простір втрачали сенс. Остапів голос, сповнений відчаю, ще дзвенів у моїй пам’яті, його сльози гріли моє обличчя, але я знала: моє тіло залишилося там, на закривавленій траві, у його обіймах.

Я врятувала його. Мого коханого, мого Остапа. Куля, що мала забрати його, знайшла мене, і я не шкодувала. Але щось тримало мене — невидима нитка, що не давала провалитися в пітьму. Я відчувала тепло, слабке, але живе, десь у глибині душі. І тоді я побачила його. Хрест. Той самий, дерев’яний, обрамлений сріблом, що я знайшла в підвалі зруйнованої церкви під Бахмутом. Він світився, м’яким золотим світлом, і кликав мене.

Я простягнула руку — чи то подумки, чи в цьому дивному світі без тіла — і торкнулася його. Тепло розлилося по мені, наче сонце після довгої ночі. Світ довкола спалахнув, і я опинилася в іншому місці. Не в степу, не в таборі, не в Бахмуті. Це була церква — стара, із потемнілими іконами, пахло ладаном і воском. Я впізнала її. Це була та сама церква, де я знайшла хрест, але вона стояла ціла, не зруйнована війною. Купол сяяв позолотою, свічки горіли, їхнє світло відбивається в очах ікон.

Я стояла посеред храму, мої босі ноги відчували холод кам’яної підлоги. Моя сорочка, закривавлена й порвана, зникла — я була в простій лляній сукні, легкій, як подих. Я не відчувала страху, тільки спокій, що обіймав, мов материнські руки. Але я знала: я тут не просто так. Хрест привів мене сюди, щоб відкрити правду.

Тиша в церкві була живою, наче вона дихала. Я чула, як потріскують свічки, як шепоче вітер за стінами. І тоді я почула його — голос, м’який, але глибокий, що йшов не зовні, а зсередини, наче він жив у моєму серці.

— Юлю, дитя моє, — сказав голос, і я відчула, як сльози наповнюють очі. — Ти виконала свій обов’язок.

Я обернулася, але нікого не побачила. Ікони дивилися на мене, їхні очі були живими, сповненими любові й суму. Я стиснула хрест, що лежав у моїй долоні, його тепло пульсувало, мов серце.

— Хто ти? — прошепотіла я, мій голос тремтів. — Чому я тут? Чому хрест обрав мене?

Голос засміявся — тихо, лагідно, як мати, що заспокоює дитину.

— Хрест — не просто річ, — відповів він. — Це дар, що пов’язує часи, що несе волю Божу. Ти була обрана, бо твоє серце горіло правдою, бо ти знала, що таке боротьба.

Я згадала дитинство, школу друзів, університет. Згадала, як я мріяла бути хірургинею, як усе змінилося 24 лютого, коли війна увірвалася в моє життя. Я згадала Бахмут, вибухи, кров на руках, крики поранених. Я згадала, як знайшла хрест у підвалі, як він переніс мене сюди, до Конотопа, до козаків, до Остапа. Все моє життя пронеслося в одну мить. Але я все ще не розуміла.

— Чому я? — запитала я, ступаючи ближче до вівтаря. — Я звичайна лікарка, не воїн, не свята. Чому я мала прийти сюди?

Голос зітхнув, і я відчула, як повітря довкола стає теплішим.

— Ти не звичайна, Юлю, — сказав він. — Твоя душа — це міст між століттями. Ти прийшла, щоб нагадати козакам, що їхня боротьба вічна, що свобода варта жертв. Хрест обрав тебе, бо ти знала біль, але не зламалася. Ти любила, але не відвернулася від обов’язку.

Я зупинилася перед іконою Богородиці. Її очі дивилися в мої, і я відчула, як сльози течуть по щоках. Я згадала Остапа, його блакитні очі, його сміх, його тепло. Згадала Марину, що народила сина серед облоги, козаків, що співали, попри смерть за мурами. Я згадала Якова, його помилку й спокуту. І я зрозуміла: я була тут не випадково. Моя любов, моя боротьба, моя жертва — усе це було частиною більшого.

***

Церква розтанула, мов туман, і я опинилася в степу. Сонце стояло в зеніті, трави гойдалися під вітром, їхній шепіт був піснею вічності. Я бачила козаків — не тих, з якими я билася, а інших, із минулого й майбутнього. Їхні обличчя, обпалені сонцем, були сповнені вогню. Вони тримали шаблі, пістолі, прапори, але їхні очі дивилися на мене, наче я була однією з них.

Переді мною з’явилася постать — стара жінка в білій хустці, із зморшкуватим обличчям, але очима, що горіли, мов зорі. Вона тримала хрест — мій хрест, що сяяв золотим світлом.

— Хто ти? — запитала я, наближаючись до неї.

Вона посміхнулася, і я відчула тепло, що йшло від неї, наче від матері.

— Я — голос твоїх предків, — сказала вона. — Я — дух степу, що живе в кожному, хто бореться за волю. Хрест — це наш дар тобі, Юлю. Він переніс тебе сюди, бо ти була потрібна. Твоя жертва дала козакам силу, твоя любов — надію.

Я згадала, як кинулася перед Остапа, як куля влучила в мене, як він боровся за кожен подих, щоб я жила. Я згадала його сльози, його руки, що тремтіли, коли він намагався врятувати мене. І я відчула, що моя смерть була не кінцем, а початком.

— Але чому хрест зник? — запитала я, дивлячись на реліквію в її руках. — Я кинула його в степ, а потім… він спалахнув і пропав.

Жінка підняла хрест, і він засяяв яскравіше, його світло заливало степ.

— Хрест виконав своє призначення, — сказала вона. — Він привів тебе сюди, до твого часу, до твоєї місії. Коли ти віддала життя за Остапа, він повернувся до нас, до вічності. Але твоя душа залишиться в легендах, у піснях, у серцях тих, хто бореться.

Я відчула, як тепло хреста проникає в мене, заповнюючи порожнечу. Я побачила спалахи — Конотопську битву, де козаки тримали мури, Бахмут, де я рятувала поранених, степ, де Остап стояв над моєю могилою, тримаючи в руках мій рюкзак. Я побачила Україну — не тільки XVII століття, а й мою, 2022 року, де люди боролися, як і ми, за свободу. І я зрозуміла, ми маємо те що ворогам не відібрати. Прагнення до свободи, до волі, до перемоги.

Степ розтанув, і я знову опинилася в церкві. Але тепер я не була сама. Довкола стояли постаті — козаки, жінки, діти, їхні обличчя були знайомими й чужими водночас. Я бачила Марину, її міцні руки, що гойдали сина. Бачила Богуна, його суворе обличчя, пом’якшене вдячністю. Бачила Якова, його очі, сповнені спокою після спокути. І Остапа — мого Остапа, його блакитні очі, що дивилися на мене з любов’ю, яка не вмирає.