17. Останній подих.

Від ранку табір дихав життям: дзвеніли молоти в кузні, пахло димом від вогнищ, де вариться пшоняна каша, лунають голоси — то сміх, то сварка, то уривки пісень про звитягу. Перемога під Конотопом, ще зігрівала серця, але я відчувала: війна не відступила. Вона ховалася в лісах, у ярах, у шепоті вітру, що гнав пилюку через безкрайній степ.

Я сиділа в лазареті, перебираючи сушені трави, які Марисунька принесла з хутора. Мої пальці пахли м’ятою, полином, ромашкою — запахами, що нагадували мені про мир, якого я не знала з 2022 року. Тоді, під Бахмутом, я вчилася рятувати життя серед вибухів і криків. Тут, у XVII столітті, усе було грубіше, простіше, але живіше. Поранені козаки жартували, попри біль, а діти, що бігали між возами, сміялися, наче війни не було. Я любила цей табір, цю фортецю, цих людей, цей світ, що став моїм домом.

Мої думки поверталися до Якова. Я пробачила його — не заради нього, а заради себе. Я відпустила біль, що гнітив серце, і тепер дивилася вперед, на Остапа, на козаків, на боротьбу, що тривала. Я обрала цей світ, кинувши хрест у степу, і не шкодувала. Але тривога, мов тінь, не покидала мене. Московити не зникли. 

До лазарету увійшла Марина , тримаючи глечик із молоком для поранених. ЇЇ голова завжди була акурано повита хустиною, а обличчя було спокійним, та очі видавали неспокій. Вона поставила глечик на стіл і глянула на мене.

— Чула, Юлю? — сказала вона, витираючи руки об спідницю. — Ми йдемо далі. Богун каже, будемо йти до кордону з московитами. Сьогодні вирушаємо.

Моє серце щось відчуло. Я кивнула, ховаючи хвилювання за посмішкою.

— Тоді треба готуватися, — відповіла я, дістаючи бинти. — Дорога може бути нелегкою.

Марина посміхнулася, але її посмішка була сумною.

— Ти дивна, Юлю, — сказала вона тихо. — Прийшла невідомо звідки, а тримаєшся, як козачка. Не знаю, що тебе привело, але я дякую.

Я відвела погляд, відчуваючи тепло в грудях. Марина, Остап, козаки — вони стали мені такими близькими. Я більше не була чужинкою, що ховається від війни мого часу. Я була частиною їхньої боротьби, їхньої надії, їхнього життя. Я посміхнулася їй у відповідь.

— Просто роблю, що можу, — сказала я, але її слова зачепили щось глибоко в душі.

День минав повільно, наче час тягнувся, відчуваючи наближення бурі. Я перевірила припаси: бинти, трави, спирт для дезінфекції, голки, пеніцилін. Усе, що я навчилася використовувати в минулому житті, тут не було доступне. Я намагалася зосередитися на роботі, але думки поверталися до Остапа.

Я бачила його здалеку, біля кузні, де він стояв із Богуном, жваво щось обговорюючи. Його постать — висока, міцна, із розпатланим волоссям — була моїм якорем у цьому хаотичному світі. Я згадала, як він обіймав мене після бою, як сміявся, коли я жартувала, як дивився на мене, наче я була єдиною зіркою в його небі. Він був моїм степом, безкрайнім і вічним. Але я знала: ми йдемо у невідомість, у війну, і я не могла не боятися.

Харитина покликала мене допомогти з дітьми, що бігали між возами. Я годувала їх хлібом і молоком, сміялася, коли вони тягнули мене за фартух. Їхні очі, сповнені життя, нагадували мені, за що ми боремося. Не за землю, не за себе, а за них — за майбутнє, що дихало в їхньому сміху. Я гладила їх по головах, думаючи про те, як дивно склалася моя доля. Я, лікарка з 2022 року, стала частиною цього світу, де кожен день був боротьбою за виживання, але я тут щаслива. І готова сама стати матір'ю.

Козаки готувалися до походу. Їх голоси були сповнені рішучості. Богун ходив між возами, його суворе обличчя не видавало хвилювань. Він був як скеля — незламний та спокійний. Я поважала його, хоч і боялася його гніву. Він довіряв мені, і це було більше, ніж я могла просити.

Коли сонце почало сідати, Богун зібрав усіх. Я стояла біля воза-лазарету, перевіряючи свій рюкзак. Остап підійшов, його очі були серйозними, але теплими, як літній вечір.

— Ти готова? — запитав він, торкаючись моєї руки. Його пальці були грубими та теплими. — Це не просто похід, Юлю. Московити люті після Конотопа. Буде гаряче.

Я посміхнулася, хоч моє серце калатало, у передчутті.

— Я лікарка, Остапе, — сказала я твердо. — Моя війна — там, де поранені. І я не залишу тебе. Ніколи. Навіть не сподівайся, — і усміхнулася йому у відповідь.

Він нахилився й поцілував мене у вуста. Його губи були теплими, вологими. Я притулилася до нього на мить, відчуваючи, як страх відступає, мов тінь перед світлом.

— Моя зірка, — прошепотів він, в його голос було стільки ніжності. — Тримайся поруч. І все буде гаразд.

Я кивнула, стискаючи його руку. Ми стояли так кілька секунд, і я знала: що б не сталося, ми пройдемо це разом.

***

Сутінки накрили степ, коли ми вирушили. Наша сотня рухалася тихо, мов вовки вночі. Коні ступали обережно, їхні копита глушило м’яке покривало трав. Я їхала верхи позаду, тримаючи очі відкритими. Степові трави шепотіли від пориву вітру, місяць кидав сріблясті тіні, що танцювали, мов привиди. Я згадала Бахмут — ночі, коли ми ховалися від обстрілів, вкриваючи поранених. Тоді я боялася кожної тіні, кожного звуку. Але тут, із козаками, страх був іншим. Він не паралізував, а загострював чуття, робив мене живою.

Богун ішов попереду, його постать ледь виднілася в темряві. Остап тримався ближче до центру, його шабля виблискувала в місячному світлі. Я бачила, як він озирається, шукаючи мене поглядом. Я посміхнулася, хоч він не міг цього побачити. Його присутність давала мені силу, як степ, що дихає під ногами.

Ми дісталися до яру біля річки, де, мала бути переправа, та її не було. Повітря пахло вологою землею й сосновою смолою. Богун підняв руку, наказуючи зупинитися. Козаки завмерли, готуючи пістолі, та тримаючи шаблі на поготові. Я стояла біля воза, і відчувала, як пульс б’є у скронях. Мої пальці стиснули повід, наче він міг втримати мене від небезпеки.

Богун шепнув щось старшому козаку, той кивнув і передав накази далі. Я бачила, як козаки розходяться, займаючи позиції навколо обозу. Мої очі шукали Остапа, і я знайшла його — він стояв біля дерева, його рука стискала шаблю. Він глянув на мене, і я відчула тепло його погляду, навіть у темряві. Я знала: він поряд і мені стало легше.