16. Спокута.

Минали тижні. Табір гудів, мов вулик, попри втому й рани. Перемога під Конотопом, де Виговський із татарами розгромив московське військо Трубецького, ще світилася в очах козаків, але я відчувала: спокій — це ілюзія. Московити, розбиті, але не знищені, ховалися в лісах і ярах, вичікуючи. Козаки лагодили шаблі, перевіряли порох, готувалися до нових вилазок. Я бачила напругу в їхніх обличчях, приховану за жартами й піснями. Війна дихала нам у спини, і я знала: вона не відпустить.

У лазареті не було перепочинку. Поранені у битві під Конотопом потребували догляду, а вилазки приносили нові рани. Я промивала, шила, перев’язувала, втішала. Мої руки працювали, як колись під Бахмутом, але серце було неспокійне. Остап вирушив із розвідкою до річки, де, за чутками, московити готували засідку. Я намагалася не думати про найгірше, але щоразу, коли чула кінський тупіт, моє серце стискалося.

— Юлю, спирт ще є? — гукнула Марина, тримаючи закривавлену ганчірку над пораненим козаком.

Я кивнула, дістаючи з ящика глиняну пляшку.

— Останнє, — сказала я, передаючи. — Треба просити винокура, щоб ще перегнав.

Марина зітхнула, але її очі дякували. Вона стала моєю подругою — сувора, але з м’яким серцем, готова віддати все заради інших. Її син, народжений під час облоги, спав у колисці в кутку, і я часто думаю, як вона тримається. Її сила була мов камінь, а я все ще боролася з тінями 2022 року, попри те, що відкинула хрест і обрала цей світ.

Того вечора, коли сонце сідало, табір раптово ожив. Я почула крики, тупіт, гнівні голоси. Вибігла з лазарету, тримаючи фартух, ще вологий від крові. На майдані біля брами зібрався натовп. Козаки тримали шаблі напоготові, а в центрі стояв чоловік — змучений, у порваній сорочці із закривавленим обличчям. Мої очі розширилися. Яків. Яків Барабаш. Козак, якого я колись любила, якого вважала героєм.

Його руки були зв’язані, двоє козаків тримали його за плечі. Іван Богун стояв перед ним, його обличчя було кам’яним, рука лежала на шаблі. Моє серце стиснулося. Яків, якого я знала як сміливого воїна, стояв тут не як побратим, а як в’язень.

— Зрадник! — крикнув хтось із натовпу. — Продався московитам!

Я застигла. Зрадник. Так. Той, хто бився пліч-о-пліч із нами, чий сміх гримів у таборі, чия шабля рятувала життя? Але я знала правду, особисто була свідком. Яків продався за посаду кошового, пішовши під прапори московитів. Він вірив, що Запорозька Січ має бути незалежною від гетьмана, що уклав угоду з татарами та поляками. Я думал він загинув коли тікав з військом трубецького з під Конотопу. Але він був тут, живий. 

Богун виступив уперед, його очі палали.

— Говори, Барабаше, — прогримів він. — Чому ти з’явився? Ти повстав проти гетьмана, бігав до московитів, а тепер смієш повертатися до нас?

Яків підняв голову. Його очі, колись сповнені вогню, були тьмяними, але в них горіла впертість. Він глянув на мене, і я відчула, як серце пропустило удар. У тому погляді був біль, сором, але й щось глибше — каяття.

— Я не зрадник, — прохрипів він. — Я помилився… повірив, що можу захистити Січ від Виговського. Але коли московити використали мене, я зрозумів… я був сліпцем. Я втік від Ромодановського, щоб попередити вас. Вони готують напад на річці.

Натовп вибухнув криками. Хтось плюнув, хтось замахнувся кулаком. Я стояла, не в силах ворухнутися. Його слова звучали щиро, але я пам’ятала, як він зник після переговорів із Вороньком, осавулом, що продався московитам. Чи могла я вірити йому тепер?

— Бреше! — гаркнув козак. — Його бачили з московитами біля Гоголева!

Богун підняв руку, закликаючи до тиші.

— Якщо ти не зрадник, доведи це, — сказав він холодно. — Завтра ми йдемо на вилазку. Московити перекрили річку. Ти підеш із нами. І якщо зрадиш… моя шабля закінчить те, що не зробили інші.

Яків кивнув, не відводячи очей. Його погляд знову знайшов мене, і я відчула, як тремтять руки. Я згадала наші ночі під зорями, його обіцянки, його тепло. І зраду, що розбила моє серце. Але тепер, дивлячись на нього, я не була впевнена. Що, якщо він справді кається?

Тієї ночі я не могла заснути. Лазарет стих, лише стогін поранених порушував тишу. Я сиділа біля вогнища, дивлячись на полум’я. Остап повернувся з розвідки, втомлений, але цілий. Він сів поруч, його рука лягла на мою.

— Ти думаєш про Якова, — сказав він тихо.

Я кивнула, не відводячи очей від вогню.

— Він був моїм світом, — прошепотіла я. — Я вірила йому. А потім він повстав, зник, залишив нас. І тепер… я не знаю, чи вірю йому. Але я хочу вірити.

Остап стиснув мою руку. Його дотик був міцним, як земля, і теплим, як сонце.

— Війна ламає людей, — сказав він. — Але іноді вона дає шанс виправити помилки. Завтра ми побачимо, хто він.

Я притулилася до нього, відчуваючи, як його тепло проганяє холод. Він не судив мене за мої почуття до Якова, не ревнував. Він був поруч — мій степ, мій дім.

На світанку ми вирушили на вилазку. Московити засіли в яру біля річки, перекриваючи шлях до припасів. Богун очолив загін, а Яків ішов попереду, під пильними поглядами козаків. Я, як завжди, була з возом лазаретом, готова допомогти пораненим. Але мої очі не відривалися від Якова. Його постать, колись горда, тепер згорблена, але в його кроках була рішучість.

Бій почався раптово. Спершу постріли, потім московити вискочили з яру, їхні піки й шаблі блиснули в ранковому світлі. Козаки відповіли відвагою і сталлю. Я бачила, як Богун рубав ворогів, як Остап прикривав його спину. І Яків… Яків бився, мов одержимий. Його зв’язки розрізали перед боєм, і він кинувся в гущу, його шабля співала пісню смерті.

— Юлю, є поранені! — гукнув Остап, і я потягла до воза, перших постраждалих.

Але мої очі поверталися до Якова. Він бився не як зрадник, а як кошовий, яким колись був. Я бачила, як він прикрив молодого хлопця від піки, як зарубав московита, що замахнувся на Богуна. Його рухи були швидкими, точними, сповненими люті. І тоді я побачила його — високого воїна в чорному, із сокирою в руках. Він кинувся на Якова, і я закричала, не встигнувши зупинити себе.