15. Мій вибір.

Сонце повільно піднімалося над Конотопом, заливаючи фортецю рожевим світлом. Мури, посічені ядрами, стояли непохитно, наче старі козаки, що бачили тисячу битв. Табір гудів життям: хтось лагодив вози, хтось точив шаблю, хтось сміявся, розповідаючи, як Виговський із татарами розтрощив Трубецького. Перемога під Конотопом ще горіла в очах козаків, але я знала: війна не закінчилася. Вона ховалася в темряві степу, чекаючи моменту, щоб ударити знову.

Я сиділа на краю лазарету, перев’язуючи руку молодому козакові — Грицеві, який, попри біль, не втрачав гумору. Мої пальці рухалися майже самі: промити рану спиртом, накласти мед, затягнути бинт. Усе, як завжди. Я навчилася лікувти ще в 2022 році, і під Бахмутом, коли кожен день був боєм за чиєсь життя, умене бульше було засобів для порятунку солдат. Але тут, у XVII столітті, усе було інакше. Грубше, простіше, але… живіше.

— Ти ж не відьма, Юлю? — раптом запитав Гриць, примруживши око. — Бо якби була, то вже б зачарувала москалів, щоб самі себе порубали.

Я засміялася, відмахнувшись.

— Ніяких чар, Грицю. Тільки ліки й трішки везіння.

Він хмикнув, задоволений, а я відійшла, витираючи руки об фартух. Мій погляд упав на дерев’яну скриньку в кутку лазарету. Учора Харитина принесла її, сказавши, що це речі з хутора: тканина для бинтів, трави, дрібнички для поранених. Але я знала, що там є щось більше. Щось, від чого моє серце стискалося.

Я підійшла до скриньки, обережно відкинула кришку. І там, загорнутий у шматок полотна, лежав він. Хрест. Дерев’яний, обрамлений сріблом, той самий, що я знайшла в підвалі зруйнованої церкви під Бахмутом. Його поверхня була теплою, наче жива. Я стиснула його в долоні, і на мить світ довкола потьмянішав. Я почула свист снарядів, запах пороху, крики поранених. Мій 2022 рік. Війна, від якої я втекла… чи яку покинула?

— Юлю? — голос Остапа вирвав мене з думок.

Він стояв у дверях, високий, з розпатланим волоссям, у закривавленій сорочці після чергової вилазки. Його блакитні очі дивилися на мене з теплом, але я помітила тривогу. Я швидко сховала хрест у кишеню, намагаючись приховати, як тремтять руки.

— Усе гаразд, — сказала я, змушуючи себе посміхнутися. — Просто задумалася.

Він підійшов ближче, його чоботи гупали по дерев’яній підлозі. Нахилився, зазираючи мені в очі.

— Ти останнім часом якась не своя. Щось тебе гризе, правда?

Я зітхнула. Як йому пояснити? Про хрест, про майбутнє, про війну, яка чекала на мене за століття? Але його погляд — такий щирий, такий рідний — не давав мені брехати. Не йому.

— Ходи зі мною, — сказала я тихо, беручи його за руку.

Ми вийшли з лазарету, минаючи вогнища, де варилася каша й лунали пісні. Повітря пахло димом, кінським потом і травою. Я повела Остапа до пагорба за табором, де степ розливався безкраїм морем під рожевим небом. Там, подалі від гамору, я зупинилася й дістала хрест із кишені.

— Що це? — запитав Остап, його брови зійшлися на переніссі.

Я довго мовчала, дивлячись на хрест. Він пульсував теплом у моїй долоні, наче серце. Я згадала, як торкнулася його в підвалі, і світ вислизнув із-під ніг. Згадала Бахмут, сирени, кров на руках. Згадала, як мріяла бути хірургинею, як усе змінилося 24 лютого. І тепер, стоячи тут, я зрозуміла: той світ залишився позаду.

— Це річ, яка привела мене до вас, — сказала я, обережно підбираючи слова. — Я не знаю, як вона працює, але вона… перенесла мене сюди. І, здається, може повернути мене назад.

Остап завмер. Його обличчя стало серйозним, очі потемніли.

— Назад? — перепитав він тихо. — Куди, Юлю?

Я відвела погляд, дивлячись на степ. Вітер гойдав трави, десь кричала сова. Я могла б розповісти йому все — про майбутнє, про Україну, яка боролася через століття. Але чи зрозумів би він? І чи варто було відкривати цю прірву між нами?

— Туди, де я була раніше, — відповіла я ухильно. — Але я не хочу туди повертатися.

Він ступив ближче, його рука лягла на моє плече. Його дотик був міцним, як земля, і теплим, як сонце.

— Чому? — запитав він. — Якщо там твій дім, твої люди… чому ти хочеш залишитися тут, де війна, смерть, голод?

Я підняла на нього очі. Його погляд був сповнений болю й надії, і я ледь стримала сльози. Я згадала, як він стояв поруч у лазареті, зашиваючи рани, як сміявся, коли я жартувала, як обіймав мене після бою, коли ми думали, що це кінець. Я згадала Марину, яка народила сина серед облоги, і козаків, які співали, попри смерть за мурами. Цей світ був жорстоким, але він став моїм.

— Бо тут мої люди, — сказала я твердо. — Бо тут ти.

Остап завмер, його рука стиснула моє плече. Він дивився на мене, наче бачив уперше, і я відчула, як моє серце тане.

— Юлю… — почав він, але я перебила.

— Я не знаю, чому цей хрест обрав мене, — сказала я, піднімаючи реліквію. — Але я знаю, що не можу вас покинути. Я бачила, як ви боретеся, як тримаєтеся, попри все. Я бачила, горе та радість, смерть та життя. І я хочу бути частиною цього. Не гостем, не чужинкою. Я хочу бути з тобою, Остапе. До кінця.

Він мовчав, але його очі говорили все. Він узяв моє обличчя в долоні, його пальці були грубими, але дотики ніжними. Я відчувала, як моє серце калатає, наче перед боєм.

— Ти впевнена? — запитав він тихо. — Це не легкий шлях, Юлю. Війна не закінчилася. І я не знаю, чи зможу тебе захистити.

Я посміхнулася, торкаючись його руки.

— Мені не потрібен захист. Мені потрібен ти. Я лікарка, Остапе. Я можу рятувати людей. І я хочу це робити — разом із вами.

Він нахилився й поцілував мене. Його губи були теплими, та вологими з присмаком диму. Я відповіла, притискаючись до нього, відчуваючи, як наші серця б’ються в унісон. У цю мить не було війни, страху, хреста. Були тільки ми — двоє людей, що знайшли одне одного серед хаосу.

Коли поцілунок закінчився, я відступила й подивилася на хрест. Він лежав у моїй долоні, тихий і теплий, наче чекав. Я підійшла до краю пагорба, де степ стелився до обрію, і замахнулася. Хрест полетів униз, зникнувши в травах, наче камінь у річці.