14. Між попелом і полум’ям.

Минув місяць відтоді, як московське військо взяло в облогу наш Конотоп.

 Фортеця трималася — виснажена, зранена, але нескорена.
Та ми всі знали: запаси танули швидше, ніж світанки міняли ночі.

Харчів майже не лишалося. Кожен окраєць хліба ділили навпіл, кожну крупинку — обережно засипали в окріп, щоб хоч трохи обдурити шлунок. Жінки та поранені віддавали свої пайки козакам, які стояли на мурах, а ті у відповідь мовчки дякували.

Щоб не померти з голоду, козаки ночами виходили за мури — нишком, під покровом темряви. Вони полювали дичину в лісі: зайців, куріпок, навіть їжаків і ворон. І кожна така вилазка була водночас полюванням і боєм: козаки нападали на поодинокі московські загони, забирали у них харчі й зброю, поверталися, несучи на плечах мішки такі необхідні для життя.

Остап був серед тих, хто ніколи не лишався в тилу.
Я часто бачила його перед виходом — спокійного, рішучого. Його очі під шапкою світилися внутрішнім вогнем, що не згасав навіть під градом ворожих куль. І щоночі я чекала його повернення, стискаючи в пальцях маленький дерев'яний хрестик й шепочучи молитви.

Я не помітила, коли моя турбота про нього перестала бути просто людським обов'язком. Це стало чимось більшим, чимось ніжнішим. Його усмішка була для мене яснішою за світанок, його тінь — теплішою за кожух у зимову хуртовину.
Я закохалася у Остапа. І ця любов жила в мені так само вперто, як наше місто стояло під облогою — без права на поразку.

Тієї ночі була буря. Остапа із загоном не було вже третю добу.

Вітер рвав і гнув дерева, наче хотів вирвати їх із землі, а дощ бив по стріхах, ніби світ сам плакав за всіма загиблими.
Я була в лазареті біля вогнища й розвішувала випрані повязки, коли двері рипнули. В  середину повіяло вогкістю, мокрою шкірою — і Остапом.

Він стояв на порозі — весь у грязюці й крові, з розпатланим волоссям, що прилинуло до лоба. Втомлений але живий.
Мій Остап.

Я кинулась до нього, забувши про все на світі.

— Живий! Цілий? — вирвалося в мене, і я торкнулась його щоки, гарячої й не голеної.

Він обійняв мене — важко, сильно, так ніби весь цей місяць стримував себе лише для цієї миті. Його вуста знайшли мої у темряві. Спочатку несміливо — мов запитуючи дозволу. Потім — із тією нестримною силою, яку може дати лише любов, загартована страхом смерті.

Його губи були теплі й солоні на смак, з присмаком дощу. Мої пальці самі знайшли шлях до його мокрої сорочки, торкаючись грудей, у яких билися серце шаленим ритмом.

— Юлю… — прохрипів він моє ім’я, і я подумала, що це найсолодший звук, який коли-небудь чула.

Я не відштовхнула його. Я відповіла — віддала йому всю ту любов, що накопичувалась у мені кожен страшний день, кожну довгу ніч. Його руки ковзнули вниз моєю спиною, наче Остап хотів упевнитися, що я справжня, що я тут, жива, тепла, належу йому.

Ми опинилися на сіннику біля вогню. Я відчула, як його грубі долоні розв'язують вузлики на моїй спідниці, як тканина м’яко шурхотить, оголюючи мою шкіру під його гарячими пальцями. Моє серце билося так голосно, що здавалося, ворог почує його за мурами.

Він не поспішав. Його дотики були ніжними, обережними, немов він боявся нашкодити мені. Я ж навпаки — прагнула його всього, тепер, негайно, аби розчинитися в ньому й забути про війну, про голод, про смерть, що ходила за нами тінню.

Коли його тіло торкнулося мого, я тихо зойкнула — не від болю, ні, — від тієї неймовірної повноти відчуттів, якої досі не знала.
Він був теплий і важкий, мов жива земля після літнього дощу.
Його подих загубився у моєму волоссі, його шепіт танув на моїй шиї.

— Ти моя, Юлю… Тільки моя…

І я стала його.

Після, ми довго лежали, притулившись одне до одного, слухаючи гуркіт бурі за стінами й стукіт власних сердець.
Я поклала голову на його плече, обіймаючи його тіло, що пахло ще дощем і коханням.

— Не шкодуєш? — прошепотів Остап, ковзаючи пальцями по моїй щоці.

— Ні, — відповіла я щиро. — Поки ти тут — ні про що не шкодую.

Він тихо засміявся — той низький, теплий сміх, що відразу обгортав мене ковдрою спокою.

— Все буде добре, — сказав він, і я повірила. Бо його голос був міцним, як дерево в бурю, і м’яким, як весняна трава.

Я заснула у його обіймах, і мені снився світ без війни: світ, де сонце сходить над зеленими луками, де діти граються серед квітів, а ми з Остапом сидимо на ґанку нашої хати, тримаючись за руки.

І навіть якщо ранок мав принести нову біду — цієї ночі я була щасливою.

Без страху. Без сумнівів.
Тільки ми. Тільки любов, що народилась серед попелу.

***

Я пам’ятаю той ранок, коли усе змінилося.
Не холод, не голод, не смерть вчорашня, що висіла в повітрі, а щось інше — шалений, майже тваринний передзвін надії.

Я прокинулася в Остапових обіймах ще задовго до світанку. Його рука важко лежала на моєму боці, як щит. Я обережно повернулася, вдивляючись у його обличчя в напівтемряві. Лінії втоми вже стали частиною його рис, але навіть у сні в ньому жила непохитна мужність.

В ту мить мені здалося, що ми пережили усе — і немає сили на землі, здатної нас розлучити.

Але коли я вийшла за ворота лазарету, світ зустрів мене іншим обличчям.

На валу стояли козаки, їхні фігури вирізалися проти червонуватого неба, немов дерев'яні воїни. Внизу, на передпіллі, стояв ворог — темною, похмурою масою. Московське військо Трубецького, яке стільки тижнів душило нас облогою, тепер було тривожним і неспокійним. Вони метушилися, скидали на вози якісь припаси, сідлали коней.

Остап знайшов мене на валах. Він лише кивнув і сказав:

— Почалося.

Новини прилетіли до Конотопа, наче вітер з великого степу.

Отаман Іван Виговський зі своїми козаками, разом із військом хана Мехмеда IV Гірея, розгромили московську армію під Конотопом! Козацька звитяга перетворила чужинське військо на криваве болото. Вогняна кіннота кримчаків розсікла тили московитів, а козацькі полки, мов люті вовки, шматували їх у лісі й на полі.