13. Облога.

Коли нас взяли в кільце, щось у мені — всупереч страху — полегшено видихнуло. Це звучить абсурдно, я знаю. Але припинився несамовитий наступ, гармати більше не били щогодини, з неба не сипались палаючі уламки й наш лазарет більше не приймав кожні п’ять хвилин нових скривавлених тіл. Смерть усе ще стояла на порозі, але більше не ломилась у двері. Вона просто чекала — як ненаситна вовчиця, облизуючись біля стін.

Це дало нам кілька днів тиші. І ця тиша була найстрашнішою. Бо замість крику — шепіт. Замість битви — догляд. Замість збуреного руху — монотонна рутина повільного, виснажливого порятунку.

Ми чергували позмінно: я, Марина, Стефа, ще кілька дівчат. Нас було не так багато, на таку кількість поранених, і звісно Остап, який тягнув на собі найважчі поранення. Відпочинок — якщо це можна було так назвати — складався з двох або трьох годин поспіхом зібраного сну десь у кутку, накрившись дрантям, і шматка вчорашньої каші, яку приносили з кухні.

Я не виходила з лазарету кілька днів. Геть. Ні на крок. Мені було страшно — не побачити небо чи ковтнути свіже повітря, ні. Я боялась побачити, скільки нас залишилось. І скільки — ні.

У ті короткі миті, коли я зупинялась, дивилась на свої руки. Вони були жовто-сині від відварів, чорні від смоли, а пальці — геть потріскані, мов кора в засуху. І весь цей час, як би я не втомлювалась, не дозволяла собі депресувати. Не дозволяла відчувати. Бо коли починаєш за кожного переживати — слабнеш. А тут слабість вбиває.

Та того ранку, коли Остап сам підійшов до мене й узяв за плече, я відчула, що не можу більше уникати того, що відбувається за стінами.

— Юлю, — сказав він, м’яко, але твердо. — Повітря. ВИйди подихай. Хоч трохи.

Я кивнула. Мовчки. І вийшла з дверей, наче з печери.

Сонце було надто яскраве. Занадто тепле, як для травня. Я мимоволі зиркнула на небо — і прокляла те блакитне безтурботне полотно, що не знало жалю.

А потім я побачила… Мертвих.

Тіла, безліч тіл, не прикритих, не похованих, не оплаканих. Розкидані, мов шмаття, недбало кинуті у багно. Вони вкривали землю перед муром, немов луска зі змії, що скинула свою отруйність.

Деякі лежали обличчям до неба, із закляклими ротами й вибіленими зі страху очима. Інші — купами, сплетені, скривлені. І ще були ворони. Сотні. Мов чорні душі, що не знали куди податись. Вони кричали, клювали, дерли. Кружляли над трупами, сідаючи просто на груди, на очі, на розпанахані животи. 

Я відчула, як дихання обірвалося. Наче хтось залив мені груди оливою й підпалив. Зробила крок — і втратила рівновагу. З нашого боку мурів була величезна яма встеленами загиблими козаками.

— Юлю!

Остап встиг підбігти. Я не чула, як він підійшов. Просто впала — просто розчинилася в ньому, як вода, що нарешті знайшла свою ріку. Обличчям у його груди. Сльози лилися без зупину. Я тремтіла — не від холоду, від чогось глибшого, що назбиралось за ці дні, як гній у закритій рані.

— Вони ж… — прошепотіла я, — вони ж діти. Хлопчики… Чому?

Остап нічого не сказав. Тільки тримав мене. Міцно. Надійно. Його руки були сильними, мов тягар, що не дав розсипатися. Він гладив мої плечі, втихомирюючи тремтіння мого тліа. Мовив щось — не пам’ятаю, слова були розмитими. Але я чула його голос, і цього було досить.

— Ми втратили півтори тисячі, — прошепотів Остап уже пізніше, коли я трохи заспокоїлась. — Але вони… у десять разів більше. Кажуть, що поле геть вкрите трупами. Трубецькой мовчить, не йде в наступ. Бояться.

Я відхилилась від нього, витерла сльози, хоч руки тремтіли. Подивилась йому в очі — темні, виснажені, але з вогником. Вогник був єдиним, що ще жеврів у цій пітьмі.

— А як довго ми протримаємось?

— Не знаю, — відповів чесно. — Доти, доки буде хтось, хто може тримати зброю. І хтось — хто зможе їх підняти. Як ти?

Я ледь посміхнулась крізь сльози.

— Я? Я вже не можу… Остапе, я боюся, що в мені щось зламалось. Я не плакала досі, бо… бо боялась, що якщо почну — не зможу зупинитись. А тепер…

Він знову притис мене до себе.

— То й плач. Це теж боротьба. Виплакатися — не слабкість. Ти жива. Ми всі — живі, поки маємо сили відчувати. І саме тому ми не такі, як вони.

Довго ми стояли серед мертвих, мов ті двоє — одні живі серед тисячі згаслих душ. І я знала, що пам’ятатиму кожен обрис, кожен запах, кожну воронячу тінь, що пролітала над нами. Бо в таких місцях не народжуються герої — тут виживають ті, хто зумів зберегти серце.

Коли біль відпустив мене тієї ночі, а сльози висохли, я відчула, як вперше за довгі дні в мені розгорілася крихітна іскра — не сили ще, ні, — але надії.
Небо над Конотопом було затягнуте сірими хмарами, але в мені пробився слабкий промінчик світла. І зранку я побачила, що я не одна така.

Поранені, що ще вчора лежали, стогнучи й корчившись від болю, сьогодні, тримаючись за стіни, підводились на ноги. Хтось із перебитою рукою — підв`язаною через плече, іншою намагався вправлятися з шаблею. Хтось, із забинтованими грудьми, розшивав старий кожух, аби змайструвати новий шолом із бляхи. Були такі, що ледве трималися на ногах, але все одно тягли себе на мури.

Я йшла між ними, мов серед поля зростаючої пшениці після бурі. Вони хиталися, хрипіли, скреготали зубами — але не падали. І я зрозуміла: вони не здадуться, поки їх серця б'ються. Ми не впали. Ми тільки стаємо сильніші.

Я допомагала їм чим могла: подавала води, змінювала пов'язки на ранах, читала молитви, коли руки опускались безсилі. Деякі козаки сміялись крізь біль, підбадьорюючи один одного лайками — такими міцними, що навіть у пеклі почервоніли б.

Остап стояв поруч, весь у кіптяві та засохлій крові, роздаючи короткі накази. Здавалося, що за ці дні він перетворився з цирульника на воєводу. Його очі світилися завзяттям, і ця його тиха завзятість передавалася всім довкола.

Та попри цю напругу й шалене бажання жити, повітря було важке. Воно носило в собі передчуття нової біди — чи, може, нового дива.
Я не знала тоді, що незабаром станеться і те, й інше.