12. Наступ.

Я прокинулася ще до світанку — якщо це взагалі можна назвати сном. Вийшовши на стіни фортеці, я застигла, мов прибита. На горизонті — наче чорне море, що здибилось і зупинилось — розкинулось московське військо. Табори, намети, сотні вогнищ, рух, мов у мурашнику, і ті кляті прапори з двоголовим стерв'ятником, що повільно розвів крила на ранковому вітрі. Повітря було пронизане запахом диму, пороху і ще чимось… передгрозовим, недобрим. Я стояла, стискаючи пальці в кулаки, і дивилась — як на щось незбагненне, як на чуму, що прийшла у наш край.

— Юлю, ходи, — Остап торкнувся мого плеча, але я лише кивнула і ще кілька секунд дивилась у далечінь.

Потім ми почули, як відкрився верхній портал — Трубецькой вийшов з передовими. Я не бачила його обличчя, але знала: воно буде напищеним, слизьким, холодним, як у жаби. Він вигукнув, що, мовляв, дарує життя — всім, стане на коліна і присягне на вірність царю.

Слова передали гінці, потім — сурмач, і, зрештою, вийшов полковник Гуляницький. Він стояв на вежі, високий, мов дуб, у старенькому кунтуші, але з таким поглядом, що навіть ворони на мертвих гілках замовкли.

— Скажи своєму князеві, — пролунало з мурів, — що козаки не стають на коліна, хіба перед Богом. Хоче наших голів — нехай приходить і бере. Та, гляди, щоб свої не загубив.

На мить — ніби весь світ затих.

А тоді — мов здригання землі. Гармати.

Їх було багато — не скажу, скільки точно, але земля гуділа, наче от-от розійдеться, і звідти винерне щось страшне. Я кинулась назад до лазарету, поки залпи рвали повітря, а перші уламки каменю і дерева не почали сипатись на дахи.

Коли почався штурм, небо ще було бліде. Але з кожною годиною воно темнішало, мовби Бог сам не хотів дивитись на те, що тут відбувається.

З мурів летіли стріли, кулі, списи, відра з палаючою смолою, навіть камені — все, що можна було кинути. Я бачила, як одна стара баба несла на мури камінь, загорнутий у шмату, і віддавала козакові зі словами: «На, синку поціль у нечистого...».

А московити лізли, як миші з ями — сотнями, тисячами. Вони були спраглі, одурманені, мов п’яні. Часом мені здавалося, що це не люди, а хвиля, чорна й сліпа, що накочується знов і знов. Але наші трималися. Я це бачила очима серця, поки працювала руками — знову й знову перев’язувала рани, розрізала сорочки, зупиняла кровотечі, двала бодай щось що, могло полегшити біль.

Коли день схилявся, і сонце котилося до обрію, московити таки прорвалися за мури.

Я почула, як ударило в дзвін, потім — пронизливий крик. Ми в лазареті кинулись, хто як міг. Остап вихопив шаблю, я схопила ножа. Думала, доведеться битися.

Але далі стін вони не пройшли. Там в них полетіли казани з смолою. Я чула шипіння — пекельне, нелюдське.

Якийсь козак — мені здається, його звали Савка — пробіг повз мене, весь у крові, але сміявся. «Нам ще пощастить, лікарко! Вони гинуть, як воші на сонці!» — вигукнув і знову пішов угору, де свистіли кулі.

До ночі наступ захлинувся. Перед брамою лежало тіло на тілі — геть уся брама забита. Хтось казав, що то тисячі. Я не могла повірити.

Коли настала тиша — важка, мов борошно у ситі, — князь Трубецькой відступив. Його віська не розійшлися — лиш зімкнулись. Нас взяли в кільце. Конотоп був оточений.

***

У лазареті не було де стати. Поранені лежали на долівці, під лавами, на столах, навіть на полицях, де колись зберігали трави й свічки. Я обмивала, різала, перев’язувала, намащувала. Іноді — зупинялася, просто щоб подивитись в очі людині. Це був найважчий вибір — кого ще можна врятувати, а кого… просто обійняти наостанок.

Я ніколи не думала, що доведеться робити такі речі. Казати: «Ні, ми не витрачаємо на нього час. Ні, він не доживе. Дай йому води — і хай піде з миром.»

Одна жінка — Марина з Кобеляк — стояла біля свого чоловіка і просила, щоб ми допомогли. Але куля була в хребті. Я знала, що це кінець. І сказала їй… як змогла. Вона не плакала. Просто лягла поруч з ним і тримала за руку.

Поруч працював Остап — мовчки, зосереджено, наче кравець, що зашиває світ по швах. Я ловила себе на тому, що коли бачу його спину — мені трохи легше. Значить, не одна. Значить, ще тримаємось.

Декілька жінок — знахарки, їх старі, зморщені,  руками, що пахли м’ятою й румянком — теж допомагали. Їх було мало. Всьго — мало. І часу, і сил, і надії.

Але кожна перев’язка була ніби молитва. Кожен порятунок — акт віри.

Коли ніч знову опустилась, я не пам’ятала, як стою. Все тіло нило, пальці не слухались, у роті було сухо, а в грудях — порожнеча. Та я дивилась у темряву за вікном і шепотіла: «Ми ще стоїмо. Ще дихаємо. Ще живі...»

І так буде завтра.

І післязавтра.

Поки буде хоч один із нас.