11. Важка правда.

Ніч вже повзала, мов безжальний демон, коли я, зі сповненим болем серцем, рушила до внутрішнього двору фортеці. Моє обличчя було змарнене від сліз і пилу, а думки – затьмарені зрадою, що проникла, як отрута. Я пішла до хатини де оселився Богун.

Серце билося, мов шалене, коли я, зайшла до кімнати, де сидів Богун разом з полковником Гулницьким nf ще двома сотниками, і щось обговорювали. Поруч стояв Остап, який спершу наглядав за моною, а потім завжди умів підбадьорити навіть у найважчі моменти. Його блакитні очі дивилися на мене з турботою, немов він відчував кожну мою тривогу.

Я розпочала повільно тихим, але твердим голосом, що крізь темряву несе правду:

— Сотнику, я повинна розповісти вам… Про зраду, яка проникла до нас.

Іван Богун підвівся, його суворий погляд ставав все більш пильним. Остап мовчки стояв поруч, стискаючи руки, як би готуючись до найгіршого.

— Продовжуй, Юлю, — промовив Богун, його голос звучав рівно, але було відчутно, що кожне слово має величезну вагу.

Я глибоко вдихнула, а потім, мов збираючи всі свої сили, почала:

— Я чула, як уночі, коли Яків відправився на переговори з осавулом Вороньком, його співрозмовники говорили про змову… Про угоду, що укладалася не з нами, а з московитами. Вони запропонували перейти Барабашу на сторноу московитів, і ще, запропонували Якову прийняти посаду кошового.

Мої слова зависли в холодному повітрі, мов гострі ножі. Я бачила, як Богун нахилився вперед, його обличчя набуло рішучості, а очі палали гнівом і болем.

— Ти впевнена? — запитав він, голос його ледь приховував розчарування.

Я кивнула, тримаючи погляд, немов намагаючись не допустити сліз:

— Так, я чула їхні розмови крізь прочинене вікно у старій хаті. Вони говорили, що до стін Конотопа прийде армія понад стотисячної чисельності, і нам потрібно готуватися до найгіршого.

Я зробила паузу, намагаючись зібрати думки. Остап нахилився до мене, тихо промовивши:

— Юлю, ти повинна бути сильною…

Його слова додали мені мужності, але тривога не покидала мене. Я продовжувала:

— Я б радила – і чесно, це моя пропозиція – щоб ми копали глибокі землянки та укріплювали їх деревом. Це допоможе нам ховатися від гарматних обстрілів. Ми повинні підготуватися до облоги так, як ніхто інший.

На обличчі Богуна промайнув невеликий відблиск схвалення, але він не сказав ні слова. Потім, мов сам собі наказуючи, він промовив:

— Полковник Гуляницький, я б  прислухався до поради лікарки.

Погляд старого полковника, Григорія Гуляницького, став серйознішим. Він, мовчки обмірковуючи слова, кивнув і звернувся до присутніх:

— Три сотні! Вирушайте в ліс, який знаходиться недалеко від Конотопа, і там сховайтеся. Приготуйтеся до оборони. Коли місто буде взяте в облогу, організуйте напади на тилові частини московитів, формуйте окремі загони для підриву їхньої боєздатності. —  звернувся він до трьох старших козаків.

—  Отже вони будуть тут скоро, маємо поспішати з оброною.

Слова Гуляницького луною рознеслися по всьому табору. Я відчула, як повітря навколо нас наче затремтіло від цієї рішучості. Але всередині мене все ще кипів біль і зрада.

Я повернулася до Богуна, і голос мій став тихим, ледве чутним:

— Я не можу уявити, що ми опиняємося перед таким вибором. Сотня, яка завжди була вашою силою, тепер схильна до зради. І я боюся за майбутнє нашого народу… За кожну душу, що віддасть своє життя у цій війні.

Іван Богун подивився на мене довгим, наповненим співчуттям поглядом. Його обличчя було суворе, але в ньому читалася глибока людяність, якому не було байдужа моя біль.

— Юлю, — сказав він повільно, — ми всі страждаємо, коли зрада проникне навіть у наші серця. Але ми мусимо діяти, бо наш ворог невблаганний. Якщо ми не підготуємося, нас спіткатиме загибель.

Я відчула, як сльоза прокотилася по щоках, але швидко витерла її рукавом, намагаючись не допустити слабкості в цей вирішальний момент.

***

Після цієї зустрічі я зібрала свої думки і вирішила діяти. Невідступна рішучість запала мені в душу, хоч кожна клітина тремтіла від болю зради. Разом із кількома іншими жінками, що приєдналися до мого задуму, ми та тисячі козаків негайно розпочали підготовку.

— Нам треба копати глибокі землянки, — говорила я, пояснюючи свої плани. — Ми укріпимо їх колодами, зробимо так, щоб кожен з нас міг сховатися від обстрілів, від гарматного вогню.

Одна з жінок, з лагідним поглядом, запитала:

— Але чи вистачить наших сил? Чи зможемо ми протистояти такій армії?

Я поглянула їй в очі, відчуваючи, як кожне слово проникає в її душу, як і в мою власну:

— Наш обов’язок – зберегти життя наших побратимів. Ми не здамося. Якщо навіть московити прорвуться у фортецю, ми зможемо завдати їм удару, який підріже їхню боєздатність. І кожна землянка, яку ми зробимо, кожна дірка в стіні фортеці стане для нас притулком, а для ворога – пасткою.

Мої слова лунали серед гомону жінок, які спершу сумнівалися, але незабаром в їхніх очах з’явився вогонь рішучості. Ми працювали допізна, копаючи ямки, зміцнюючи їх деревом, створюючи наші укриття.

Поряд завжди був Остап, який у цей момент не тільки допомагав мені копати землянки, але й підтримував морально. Він часто промовляв легкі слова, намагаючись розвіяти напругу:

— Юльо, ти справишся. Якщо б не твої руки, ми б втартили багатьох побратимів.

Я посміхнулася, але в моєму серці все ще витав сум. Його слова давали мені силу, але не могли загоїти рани зради.

— Остап, — тихо сказала я, — як би я не хотіла вірити, що все це лише випробування, в мене важке передчуття. Якщо Яків… Якщо він не зрадив нас?…

Він подивився мені в очі, його голос був лагідним, але впевненим:

— Юлью не опускай руки. Ми всі робимо важкі вибори в часи війни. Але твоє серце чисте. Твої дії говорять за себе. Ми тут, разом, і це наша сила.

Я кивнула, відчуваючи, як кожне його слово трохи зменшує тягар болю, що стискав мене.