10. Шлях у невідомість.

Під покровом густої ночі, коли навіть зорі ховали свій блиск за темними хмарами, ми залишили стіни Конотопської фортеці. Яків, я і сорок вірних йому козаків вирушили в дорогу, що вела нас у невідомість. Тиша степу огортала нас, лише ритмічне биття копит порушувало спокій ночі. Моє серце билося в унісон із цим ритмом, наповнене передчуттям подій, що чекали попереду.

Ми їхали цілу ніч, сонце повільно піднімалося над горизонтом, кидаючи довгі тіні на шлях. Пил стелився під копитами наших коней, а вітер приносив запахи степу — суміш трав і весняих ківтів. Яків їхав попереду, його постать випромінювала впевненість і рішучість. Я слідувала за ним, відчуваючи, як між нами натягується невидима нитка зв'язку, що стає міцнішою з кожним пройденим кілометром. На ранок зробили невеличкий привал, нашвидкоруч перекусили, напоїли коней і знову рушили. 

Під кінець дня, несподівано на горизонті з'явився загін вершників. Вони наближалися швидко, і незабаром ми змогли розгледіти їхні обличчя та одяг. Це були козаки, але не з нашого війська. Їх очолював чоловік середніх років із гострим поглядом і суворим виразом обличчя.

— Вітаю, панове, — промовив він, зупинивши свого коня перед нами. — Я — осавул Воронько, служу під проводом гетьмана Безпалого.

— Яків Барабаш, правиця Івана Богуна.

— Чув про вашу відвагу та звитягу. Наш гетьман бажає зустрітися з вами. Запрошуємо вас до нашого табору для перемовин.

Яків обмінявся поглядами з кількома старшими козаками. Його обличчя залишалося непроникним, але я відчула напругу, що зросла в повітрі. Моє серце стиснулося від недоброго передчуття, але я промовчала, довіряючи рішенню Якова.

— Добре, осавуле, — відповів Яків після короткої паузи. — Ми приймаємо ваше запрошення.

Ми рушили слідом за людьми Воронька. Дорога вела нас через степи та ліси, сонце повільно хилилося до заходу, забарвлюючі небо в багряні тони. Нарешті ми дісталися табору, розташованого неподалік від села. Село виглядало спустошеним: зруйновані хати, порожні двори, сліди недавнього грабунку. Мій погляд ковзав по цих сумних картинах, і серце стискалося від болю за долю цих людей.

Нам виділили хатину на краю села. Вона була стара, з потрісканими стінами та провислим дахом, але всередині було чисто. Наш загін розмістив намети у дворі, готуючись до ночівлі. Я намагалася допомогти з облаштуванням, але думки постійно поверталися до нашого становища. Щось тут було не так, але я не могла зрозуміти, що саме.

Під кінець дня Яків підійшов до мене. Його обличчя було серйозним, очі дивилися прямо в мої.

— Юлю, я йду на зустріч із Вороньком. Хочу спробувати переконати його приєднатися до Богуна та підтримати Виговського. Це важливо для нашої справи.

Я кивнула, намагаючись приховати тривогу, що наростала в мені.

— Будь обережним, Якове. Щось тут не так. Це село, ці люди...

Він усміхнувся, легенько торкнувшись моєї руки.

— Не хвилюйся. Я впораюся. Повернуся незабаром.

Яків пішов, а я залишилася на подвір'ї, відчуваючи, як неспокій заповнює кожну клітину мого тіла. Час тягнувся нестерпно повільно. Нарешті, не витримавши, я вирішила піти слідом за ним.

Ніч опустилася над табором, немов важка ковдра, що стискає груди. Я стояла осторонь, сховавшись у темряві, намагаючись не видавати себе. Моє серце билося шалено, коли я помічала, як навколо мене скупчуються незнайомі люди. Всі вони — не наші, а ті, хто прийшов від Безпалого. Повітря насичувалося інтригою і напругою.

Я прокрадалася повільно від хати до хати, поки опинилася біля тієї, що стала місцем зустрічі. На порозі хати стояло з десток козакців і про щось розмовляли. Я обійшла зату ззаду, там помітила вікно, яке було розчинене. Залишившись у тіні, я стала слухати кожне слово.

 Всередині горіла свіча, відкидаючи тіні на стіни. Яків сидів за столом навпроти Воронька та ще кількох козаків. Їхні обличчя були серйозними, атмосфера напруженою.

— Якове, — продовжував Воронько, його голос був низьким і проникливим. — Ти ж розумієш, що Виговський зв'язався з поляками та татарами. Чи можемо ми довіряти йому після цього?

Яків нахилився вперед, його очі блищали вогнем переконання.

— А чи можемо ми довіряти московитам? Вони порушили Переяславські угоди, розпалили ворожнечу між нами. Громадянська війна — це їхній задум, щоб послабити нас.

Один із козаків Воронька, чоловік із сивими вусами, похитав головою.

— Але ж поляки завжди прагнули підкорити нас. Чи не повториться історія знову?

Яків зітхнув, його погляд став задумливим.

— Ми між двох вогнів. Але зараз важливо об'єднатися проти спільного ворога. Виговський має план, і ми повинні підтримати його.

Осавул Воронько похитав головою, дивлячись на Якова, ніби зневажливо оцінюючи його слова:

— Ти надто наївний, Якове. Чи не бачиш, що Виговський сам зв’язався з нашими ворогами? Пора покласти старі ідеали, коли нова ера вимагає нових рішень.

Яків, не втрачаючи самовладання, відповів:

— Приєднуйтесь до нас. Виговський хоче укласти угоду з поляками за яким Гетьманщина матиме такі ж права як Речі Посполита. З вашою підтримкою, ми маємо скувати сили армії Трубецького, щоб Виговський встиг укласти угоду з кримським ханом, і разом з кримсько-козацьким військом завдати їм удару. Це наша єдина надія.

— Московський цар підтримав гетьмана Івана Безпалого, він запевнив, що з допомогою його армії, під керівництвом графа Трубецького, яка налічує більше ста тисяч, ми зможемо побороти наших ворогів.

— Яким чином. Вони грабують наші села вбивають наших людей? 

В повітрі зависла напруга.

Осавул Воронько нахилився ближче, його обличчя вирізнялося гострими рисами під мереживом світла свічки. Він тихо, але наполегливо сказав:

— Я знаю, що Богун недооцінює твої здібності, Якове. Ти завжди був готовий діяти, коли інші вагалися. Але чому б тобі не скористатися шансом, який я тобі пропоную?