9. Фортеця готується до бою.

На п`ятий день після бурі, крізь зливу та багнюку, наша сотня нарешті дісталася Конотопа. Глухе небо висіло над горизонтом, а на його тлі виростали високі насипи фортеці, темні та загрозливі, немов мовчазний страж на варті.

Ми були змучені, промоклі, втомлені, але дух у козаків залишався незламним. Хтось жартував, хтось курив люльку, а хтось просто мовчки вдивлявся вперед, розуміючи, що тут на нас чекає не лише тимчасовий відпочинок, а й справжнє випробування.

Гарнізон зустрів нас насторожено, але швидко розпізнав своїх. На валу стояли козаки, із загостреними списами та рушницями напоготові. Ворота нарешті розчинилися, і ми в’їхали в місто.

Назустріч вийшов Григорій Гуляницький – загартований у боях полковник, що командував гарнізоном.

— Нарешті Іване радий тебе бачити, — сказав він привітно. Його голос був хриплим, наче старі незмащені двері.  Він уважно поглянув на Якова, на мене, на решту нашої сотні. 

Богунголосно промовив.

— Полковинку я привів свою сотню і тих, хто стане поруч із вами. За нами йдуть решта сотників.

Гуляницький уважно подивився на нього й мовчки кивнув.

— Добре. Московити готують наступ. Ми будемо раді кожному козаку.

Ці слова змусили мене похолонути всередині.

Я відчувала, як важкий погляд Якова зупинився на мені.

— Нам треба скувати московитів настільки довго, наскільки це можливо. Гетьману  необхідно час, щоб укласти угоду з кримським ханом. А тоді разом з його військом вдарити по московитам.

Усе було просто й водночас страшно.

***

Життя в Конотопі вирувало. Більшість місцевих, переважно діти та жінки, виїхали коли дізналися що на місто йде вороже військо. Але ті городяни, що залишилися й козаки поспіхом укріплювали стіни, розносили ядра та гарматний порох, копали додаткові рови, зміцнювали дерев’яні огорожі.

Жінки допомагали облаштовуючи місця для поранених, варили кашу у великих казанах, та носили воду до пивниці.

Я приєдналася до них, швидко організувавши в одній хатині склад для перев’язочного матеріалу.

Проте одна думка не давала мені спокою: в мене закінчувалися медикаменти.

Що буде, коли почнеться бій? Що буде, коли я не зможу врятувати тих, хто ще міг би жити?

Я знала про пеніцилін. Про його дивовижні властивості. Але він був відкритий у ХХ столітті, а не тут, у XVII-му.

Я вирішила спробувати його виростити.

Пошуки помічників виявилися нелегкими. Жінки гарнізону дивилися на мене з настороженістю. В їхніх очах я читала водночас цікавість і страх.

— То ти відьма? — запитала одна з них, гостра на язик молодиця на ім’я Настуня.

Я зітхнула, витираючи з рук залишки цвілі.

— Якщо й так, то відьма, що лікує, а не губить.

Ці слова змусили їх переглянутися між собою.

— І що ти задумала? — з цікавістю запитала Харитина, з дитячою цікавістю заглядаючи мені через плече.

— Хочу виростити ліки, які можуть зцілювати рани.

Вони не повірили. Але коли я показала їм, як на старому хлібі, на зіпсованому зерні та залишках сиру збирати плісняву, вони почали допомагати.

Я створила імпровізовану лабораторію: чисті шматки тканини, глечики з водою, дерев’яні миски, у яких я намагалася розвести грибок.

Тиждень я експеремнутувала.

І нарешті з’явився потрібний грибок.

Я намагалася очистити його від зайвих бактерій. Кипятила воду, розтирала в порошок, експериментувала з відваром.

Але мені потрібен був спирт.

І тут з’явився Остап. 

Цирульник, козак із розряду тих, хто вічно знайде спосіб виплутатися з будь-якої ситуації, з’явився до мене з величезною діжкою.

— Бач, що добув! — весело заявив він, ставлячи її просто переді мною.

Я відкрила кришку й відчула різкий запах.

— Спирт? — перпитав Остап, підморгуючи. — Винокур зробив як ти просила. Але я й досі думаю: оце ж горілка! Такої я ще зроду не куштував!

Я розсміялася.

— І не треба. Вона не для пиття.

— А для чого ж?

— Для життя.

І я взялася за роботу.

Того вечора, коли я закінчила готувати перев’язувальний матеріал, до мене підійшов Яків.

Він сів поруч, не кажучи ні слова.

Вогонь в освітленому таборі кидав на його обличчя м’які відблиски.

— Як справи у нашої відьми? — нарешті заговорив він.

Я посміхнулася.

—  То ти вже знаєш? Як бачиш відьма працює.

Він подивився на мене дивним поглядом.

— І як успіхи?

Я зітхнула.

— Боюся. Це не те, щоб я хотіла мати, що не зможу врятувати тих, кого ще можна врятувати.

— У тебе все вийде.

— Не знаю. Але якщо хоч одну людину врятую, завдяки цьому… Воно того варте.

Він узяв мою руку.

— Ти рятуєш. І мене теж.

Ці слова зворушили мене глибше, ніж я очікувала.

Я знала, що він мав на увазі.

—  Я мушу тобі дещо сказати Юлю.

—  Сьогодні вночі, я зі своїми хлопцями їду на зустріч з осавулом Вороньком аби відмовити його приєднатися до московського війська і перейти на нашу сторону. Це на три дні не більше. Поїдеш зі мною? 

— Так. 

Він кивнув і вийшов.