8. Дорога у бурю

Ми вирушили ще до світанку. Важкий сірий туман огортав землю, мов старий подертий плащ, а небо затягло темними хмарами, що низько висіли над горизонтом.

Я їхала поряд із Яковом, натягнувши на плечі свій напів вологий плащ. Навколо мене, мовчки їхали інші козаки.

— Буде дощ, — буркнув один з них, поглядаючи на небо.

— Та вже чути, як вітер несе вогкість, — підтвердив інший.

Я зиркнула на Якова, який дивився вперед, міцно стискаючи поводи. Він теж відчуває наближення негоди.

Перше, що вразило мене в цьому поході, — це важкість їзди у сідлі. Ще в дитинстві, на селі у дідуся, я інколи каталася верхи без сідла. Але тут зараз це було зовсім по іншому. Після ночі, коли земля ще не встигла просохнути від роси, кінські копита глибоко грузли в м’якому чорноземі. Але ми йшли вперед, підганяючи вози з пораненими, сподіваючись минути відкриті ділянки степу, перш ніж розпочнеться злива.

Коли перші краплі вдарили об плащі, я спершу подумала, що це лише нетривала злива. Але за кілька хвилин небо розверзлося.

Дощ впав на нас стіною.

Густий, важкий, він лив суцільним потоком, немов самі небеса вирішили скинути на нас свою лють. Вода стікала по моєму обличчю, проникаючи за комір і холодними потічками ковзала по спині.

Коні заіржали, їхні гриви злиплися, а копита ковзали по розмяклій землі. Дехто з козаків зліз із сідла, ведучи тварин за вуздечки, щоб ті не спіткнулися.

— Тримайся міцніше, — крикнув Яків, перекрикуючи шум дощу.

Я ледь чула його крізь гуркіт води, що здавалася безкінечною.

Шлях перед нами перетворився на рідку грязюку, яка хлюпала під ногами. Дерева схилялися під ударами вітру, а блискавки раз у раз освітлювали обрій, відкидаючи дивні, лиховісні тіні.

Я трималася з усіх сил, проте навіть у сідлі відчувала, як важко утримувати рівновагу.

— Стій! — раптом пролунав голос із переднього ряду.

Колона зупинилася.

Яків спішився, пробираючись крізь потік води до переднього воза. Я теж зіскочила з коня, глибоко загрузши ногами в болоті.

— Що сталося? — гукнула я, намагаючись перекрити шум.

— Віз застряг!

Я підійшла ближче. Колеса воза з пораненими загрузли у в’язкому багні по саму вісь. Кілька козаків уже намагалися його витягнути, штовхаючи з усіх сил, але віз не рухався.

— Розвантажити частину! — крикнув Яків.

Ми кинулися витягувати поранених, щоб полегшити вагу. Вода вже стікала потоками, а я відчувала, як холод пробирається крізь одяг, змушуючи тіло тремтіти.

Ще один поштовх — і віз рушив з місця.

— Є! — вигукнув хтось.

Та щойно ми поставили поранених назад, як удар грому розколов небо, а кінь позаду мене злякано встав на диби.

— Обережно! — крикнув Яків.

Я встигла відступити вбік, але один з коней таки послизнувся і впав, голосно заржавши. Його вершник, молодий козак, не встиг відреагувати й теж опинився у багнюці.

Я кинулася до нього.

— Ти цілий?

Хлопець кашлянув, підводячись.

— Та наче так…

Я допомогла йому звестися на ноги, і ми разом почали витягувати його коня, який важко дихав, напружуючи м’язи.

Тим часом Яків підійшов до мене.

— Треба рухатися далі. Вода тільки піднімається.

Я кивнула, розуміючи, що дощ не скоро припиниться.

Ми рушили вперед, борючись із холодом, багнюкою та стихією.

***

Дощ не припинявся ні на мить.

Я сиділа біля багаття, закутавшись у плащ, що вже давно промок до нитки. Полум’я ледь жевріло, нездатне повністю подолати вогкість, яка просочувалася до кісток. Над головою нависало чорне небо, час від часу пронизане сліпучими блискавками, що розтинали його, мов леза шабель.

Козаки намагалися облаштувати табір на невеликому підвищенні, де вода не так стрімко прибувала. Намет, у якому лежали поранені, оточили підручними засобами, аби дощ не заливав його з усіх боків. Кілька чоловіків копали невеликі рівчаки, щоб спрямувати потоки води в бік, але негода була нещадною.

Я ковтнула гарячого узвару, що його приніс Остап, і потерла долоні, намагаючись зігрітися.

Раптом небом пронісся новий гуркіт грому, і в ту ж саму мить я побачила, як зовсім поруч вдарила блискавка. Дерево, що стояло обабіч табору, спалахнуло, наче свіча. Від сили удару повітря згустилося, стало важким, насиченим запахом озону й диму.

Я здригнулася.

— Гей! Коні! — почулося від краю табору.

Я підвела голову й побачила, як кілька коней, злякавшись удару блискавки, вирвалися з прив’язі й кинулися тікати просто в темряву, в безкрайнє поле, що загубилося за стіною дощу.

— Дідько! — вигукнув Яків, стрибаючи на коня. — Тарасе, за мною!

Разом із ним кинувся ще один козак, і вони зникли за завісою зливи, мов привиди.

Я хотіла щось сказати, крикнути навздогін, але не встигла.

Їх поглинула ніч.

Я ходила колами біля багаття, кожні кілька хвилин вдивляючись у темряву. Дощ барабанив по плащу, стікав з кінчиків волосся й краплями падав на землю.

— Вони впораються, — сказав Остап, що сидів біля вогню, втомлено закурюючи люльку.

— А якщо ні? — тихо відповіла я, не знаючи де подітися.

Він зітхнув, мовчки подивився на мене, але нічого не сказав.

Мені не сиділося на місці. Я не знаходила собі спокою. Кожен удар грому здавався мені знаком, кожна блискавка — передвісницею біди.

Що, як з ними щось сталося?

Я уявляла, як коні, злякані негодою, мчать крізь ніч, як Яків намагається їх впіймати, як може впасти з коня, потрапити у яму, застрягнути в багнюці.

А якщо...

Я різко відкинула ці думки, примусила себе вдихнути глибше.

Але хвилювання нікуди не зникло.

Я усвідомила це тільки тепер.

Усвідомила, що Яків мені більше, ніж просто свій, більше, ніж захисник у цьому чужому, ворожому світі.

Я боюся за нього.

Не просто хвилююся — мене стискає в грудях від самої думки, що з ним може щось статися.