7. В дорогу.

Ранок зустрів нас туманом і прохолодним вітром, що перебирав трави, залишаючи на них сріблясті краплі роси. Я розплющила очі, відчуваючи приємну втому після вчорашнього дня, коли вперше за довгий час мала можливість відпочити і просто насолодитися гарячою водою.

Та відпочинок був недовгим. Уже через кілька хвилин після того, як ми з Яковом повернулися в табір, мене знову поглинула робота. Я почувалася чудово – сильною, впевненою, готовою до всього. Але одна річ не давала спокою: у моєму рюкзаку залишилося обмаль медикаментів.

Що, якщо ще один-дві битви – і я залишуся ні з чим?

Я звикла бути підготовленою, але тут, у XVII столітті, знайти хоча б примітивний антисептик було практично неможливо. Вода з травами, мед і горілка – усе, що мені залишилося.

Тому, коли ближче до вечора до мене підійшов Яків, я вже інтуїтивно відчувала: щось зміниться.

— Отримали звістку від Виговського, — сказав він, нахилившись ближче. Його голос був спокійним, але в очах читалася напруга. – На ранок виступаємо до Конотопа. Московити готують наступ.

Я відклала ліки, які саме перевіряла, і подивилася на нього.

— Наскільки терміново?

— Часу обмаль. Хочемо підсилити гарнізон, бо там, кажуть, сили нерівні.

Я кивнула. Новини були не найкращі, але вибирати не приходилося.

— А ще… — Яків трохи знизив голос. — Є одне завдання, про яке я не можу зараз говорити.

Я зустрілася з ним поглядом.

— Що, настільки таємне?

Він ледь помітно всміхнувся.

— Саме так.

Я зрозуміла, що витягти з нього більше не вийде. І хоча мені не подобається залишатися в невідомості, та все ж я була не на тому становищі, щоб ставити зайві запитання.

— Я підготую поранених, — коротко відповіла я. — Щоб усі могли вирушити в дорогу.

Яків задоволено кивнув.

— Правильно мислиш. Дорога буде нелегкою. Якщо все буде добре – дійдемо за п’ять-шість днів.

Якщо все буде добре...

Я добре знала, що в реальності "добре" трапляється рідко.

Я швидко пройшлася між наметами, перевіряючи поранених. Дехто вже міг ходити самостійно, хоч і повільно. Іншим потрібна була допомога. Найгірших відправили в окремий загін на возах.

— Головне — не давати їм переохолоджуватися, — сказала я молодому козакові, який мав допомагати доглядати за ними в дорозі.

— Зрозумів, лікарко, — відгукнувся той, уважно слухаючи.

Я зайшла до немету і дістала свого рюкзака й знову розклала всі залишки медикаментів. Кровоспинне, знеболюче, кілька капсул антибіотиків, що їх я берегла на крайній випадок, атравматичні ножиці, гідрогелеві пов’язки дві штуки і жарознижуючого одна пачка.

Цього буде замало.

Я закусила губу, думаючи, що можна зробити.

— Юлю, — голос Остапа змусив мене підняти голову.

Він стояв біля входу в шатро, погладжуючи свох довгі вуса

— Ти чимось стурбована?

— Та так… — я провела рукою по волоссю, розуміючи, що йому безглуздо брехати. — У мене майже закінчилися ліки.

Остап підійшов ближче, подивився на рюкзак.

— І що тобі бракує?

Я зітхнула.

— Перевязочних матеріалів і знезаражуючого. Мед — непоганий антисептик. Трави... спирт. Чекай де ви берете горілку?

Остап трохи нахилив голову.

— Ну тут, в нас є свій винокур. А що хіба горілка скінчилась?

Я сумно всміхнулася.

— Ні, а левона заслабка. Ти можеш його попросити перегнати горілку ще раз.

—  Для чого?

— Остапе, після другого перегону горілка стане майже спиртом.

—  Чим? —  перепитав він.

—  Не важливо, від подвійного перегону горілка стає міцнішою зараз у вас десь 35 градусів, а буде 70. Цього цілком достатньо для ефективного знезараження.

Остап почухав потилицю та відповів.

—  Кажеш горілка може бути міцніша? Хм гаразд я попрошу хай пережене двічі, —  і він зник знадвору.

Я подивилася йому вслід.

— Було б добре виростити пеніцилін, —  вголос, вже до себе промовила я, і голосно зітхнула.

Потім запакувала рюкзак і вийшла з намету.

***

Табір повнився шумом. Козаки готувалися до дороги: лагодили сідла, точили шаблі, перевіряли вози. У повітрі витав дух чекання.

Я знову проходила між пораненими, перевіряючи, чи всі готові до переходу.

Марисенька, підійшла до мене з великою полотняною торбою.

— Панянко Юлю, це вам.

Я здивовано прийняла великий вузол.

— Зібрали?

— Так, які ви просили. Пройшлася по всіх хатах. Лляні рушники та скатертини і сушені трави. Звіробій та ромашка.

Я розгорнула торбу й відчула, як у грудях потепліло.

— Дякую, Марисю. Це дуже допоможе.

Жінка усміхнулася.

— Ви вже нам допомогли. Хай вам Бог помагає.

Я стиснула її руку, відчуваючи справжню вдячність.

Коли небо почало вкриватися зорями, я вийшла до узлісся, де було трохи тихіше. Хотілося просто на мить залишитися на самоті.

— А я тебе шукав, — почувся знайомий голос позаду.

Я повернулася — Яків.

— Знайшов, —  всміхнулася йому.

Він підійшов ближче.

— Завтра буде важкий день.

— Знаю.

Ми помовчали.

— Ти... не шкодуєш, що тут? — несподівано запитав він.

Я поглянула на нього.

— А ти?

Яків задумався.

— Не знаю. Мабуть, ні. Це наша земля і ми на ній господарі.

Я кивнула.

— Ось і я так само.

Ми знову замовкли, слухаючи вітер, що шумів у кронах дерев.

— Ходімо спати, — нарешті сказав він. — Завтра в дорогу.

Я провела його поглядом і тихо відповіла:

— Ходімо.