6. Ще один день.

Зранку мене розбудило лагідне торкання за плече. Я відкрила очі й побачила жінку, яку ми вчора визволили з полону. Вона стояла, несміливо усміхаючись, а в руках тримала дерев'яну миску з їжею. Від неї пахло молоком, свіжим хлібом та сиром.

— Добридень тобі, дівонько, — промовила вона м'яким голосом. — Я Марисунька, дякую тобі за мого сина. Якби не ти, він би загинув там, у тій страшній темниці…

Я підвелася, розгублено провівши рукою по волоссю.

— Ви не мусили… — почала було я, але жінка рішуче похитала головою.

— Ні, мушу. Ти врятувала мою дитину, а це найцінніше, що я маю. Ось тобі гостинці — молочко, сир, хліб та яйця. Це з нашого хутора, тут неподалік.

Я взяла миску й глянула на неї здивовано.

— Сир? Я і не мріяла, а то в обозі їмо переважно смажене м’ясо й кашу…

— Наш хутір стоїть трохи віддалік, але там усе є, і корови, й кури, й городина. Якщо щось треба, скажи. Ми з дівчатами назбираємо.

Я кивнула й усміхнулася. Нарешті хоч трохи нормальної їжі. Яйця, сир… Все те, що так нагадувало про дім.

— Скажіть, Марисунько, якщо ви місцева, то може, знаєте, де тут можна покупатися? Я вже не знаю, скільки пилюки на мені після дороги.

Жінка за усміхалася ще тепліше.

— Ой, сонечко, я ж можу тебе в лазню відвести! У мого батька є гарна лазня. Я скажу йому, то заправить до вечора. Там і помиєшся, і відпочинеш як слід.

Ця пропозиція видалася мені райською. Я поснідала, повільно смакуючи кожен шматочок, а потім взяла свою торбинку з ліками й вирушила глянути на поранених.

Я швидко доїла свій сніданок і попрямувала до частини табору, де розміщувалися ті, хто потребував догляду. Тут панував зовсім інший настрій: повільні рухи, стогін, тяжке дихання.

Поранених розмістили у великому шатрі. Декого поклали просто на сіно, інших на саморобні ноші. Запах крові змішувався із сушеними травами, якими намагалися обробляти рани.

— А ось і наша цілителька! — весело промовив молодий козак з перевязаною рукою. — Прийшла нас латати?

— А ви хіба не чекали? — відповіла йому, посміхаючись.

Я почала перевіряти бинти, змінювати пов’язки. Деякі рани вже почали загоюватися, інші ще вимагали серйозної уваги. У своїй аптечці я мала кілька запасів антибіотиків і кровоспинних, але використовувала їх обережно.

— Це що, чарівне зілля? — з підозрою дивився на мене старший козак, якому я змінила пов’язку на нозі.

— Можна й так сказати, — ухилилася я від відповіді.

Яків Барабаш зайшов у шатро якраз у момент, коли я перевірила ще одного пораненого. Він стояв у проході, склавши руки на грудях, і дивився на мене уважно.

— Доброго ранку, Юлю, — його голос був глибоким і спокійним.

— Доброго, — відповіла я, дивлячись на нього.

— Ми тут деякий час табором постоїмо, чекаємо звістки від Виговського. Тому маєш трохи часу, на відпочинок.

Я кивнула.

—  Добре, що буде трохи більше спокою, бо деяким пораненим потрібен буде час, аби оговтатися. Присядь, я огляну твою рану.

Яків наблизився і з цікавістю глянув на мої руки, вимазані в крові.

— Ти не боїшся?

— Чого?

— Ось цього всього. Крові, ран, смерті?

Я підняла погляд і зустрілася з його очима.

— Я бачила війну, Якове. Іншу, але не менш страшну. І бачила людей, яких можна було врятувати… і тих, кого ні. Боятися — це нормально. Але дозволити страху скувати тебе — це поразка.

Він трохи помовчав, потім кивнув.

— Добре сказано.

— Дякую, Якове.

Він трохи вагався, а потім додав:

— А ти як? Відпочила?

Я м’яко зітхнула.

— Мабуть, відпочину сьогодні ввечері. Марисунька сказала, що її батько має лазню. Думаю, варто скористатися нагодою.

Яків усміхнувся кутиком губ, але нічого не відповів, лише коротко кивнув і вийшов.

Попереду мене чекала ще купа справ, але в голові вже жевріло передчуття теплого пару й чистоти, на які я так чекала.

Вийшовши з шатра, я відчула, як вітерець освіжив обличчя. Попереду мене чекала ще купа роботи, але я відчувала, що тут справді потрібна.

Сонце котилося до горизонту.

Я підійшла до свого тимчасового житла — маленького намету з грубої тканини, який козаки для мене виділили. Навколо ще кипіло життя: чоловіки чистили зброю, латали одяг, годували коней. Дехто жартував, інші сперечалися, а ще хтось мовчки лагодив обладунки. Табір гудів, як вулик.

— Добрий вечір, лікарко! — озвався літній козак, який роздував вогнище. — Чи не бажаєте вечерю? Каша добра, гречана, з салом!

Я вдячно кивнула, хоча справжній голод відчувала не до їжі, а до чистої води та можливості хоч трохи розслабитися.

Десь збоку лунала брязкіт зброї — це молодші козаки вправлялися у фехтуванні. Вони завзято билися шаблями, але без справжнього наміру вбивати, швидше як для тренування. Біля конов’язі кілька чоловіків доглядали за кіньми, вичісували їх і давали пити.

Аромат диму змішався з запахом свіжого хліба. Це в одному з котлів пекли паляниці — простий, але неймовірно смачний хліб, що пахне житом і золотою скоринкою.

***

Небо поступово темніло, коли ми з Яковом дійшли до невеликого хутора, де на краю нас зустріла Марисунька. Вона повела нас до лазні свого батька. Час від часу наші з Яковом погляди перетиналися, але жоден з нас не наважувався на перше слово. Я розуміла, що він ставиться до мене з обережністю, але й у ньому було щось таке, що розбурхувало мої думки.

Війна змушує людей діяти без вагань, але серце… воно не підкорюється наказам. Я не могла не помічати, як мій погляд часом затримується на ньому: на широких плечах, на сильних руках, на його впертій поставі, яка була властива людям, які не дозволяють собі слабкості. Усе це разом складалося в образ, від якого не можна було відірвати погляд.

Я часто думала про своє місце тут — у цьому світі, де правила інші, де смерть може прийти за тобою в будь-який момент, де кожен крок треба робити з розумом. Але чи могла я жити в цьому світі? Чи була я здатна прийняти ту істину, що на кожному з нас лежить тягар цієї війни, цієї боротьби за свободу?