5. Битва та близькість

Наступний день видався важким. Ми швидко рухалися степами, залишаючи позаду розбиті села. Люди виходили до нас, сподіваючись на захист, а я бачила в їхніх очах страх і втому. Це було так схоже на те, що я пережила у своєму часі.

Увечері ми розбили табір у лісі. Козаки розпалили багаття, розподілили варту. Я була виснажена дорогою, але розуміла: відпочивати зарано потрібно оглянути колишніх поранених чи не почалися в когось запальні процеси.

Яків підійшов, коли я перевіряла вміст свого рюкзака..

— Що там у тебе? — нахилився, заглядаючи.

Я швидко прикрила клапан.

— Ліки.

Він усміхнувся.

— А я думав, що ти просто чаклунка.

Я підняла голову.

— Боїшся?

— А мав би?

— Вже пізно. Я тебе вилікувала, значить, доля пов’язала нас, — відповіла я напівжартома.

Яків уважно подивився на мене.

— Доля — штука примхлива, Юлю.

Я не встигла відповісти, бо почувся різкий звук пострілу.

Напад.

Все сталося блискавично.

Московити вискочили з темряви, атакуючи наш табір. Кулі свистіли в повітрі, чути було крики. Козаки миттєво схопилися за зброю.

Яків вихопив шаблю й кинувся в бій. Я залишилася біля возів із пораненими, стискаючи перцевий балончик в руці. Це була єдина зброя, яку я мала.

Один із нападників винирнув з пітьми і підбіг надто близько.

За мене заступився дід Петро. Він відбив шаблею удар московита, але той був молодшим і спритнішим. Наступний удар припав дідові по плечах.

Я не думала — просто витягнула руку і пшикнула балончиком ворогу в обличчя.

Він закричав і затулив очі руками.

Дід Петро перхопив шаблю в іншу руку і з останніх сил проткнув груди нападнику.

Вони обоє впали перді мною.

Мене охопив страх, але я відразу схопилася за пораненого козака й почала його перев’язувати.

***

Бій закінчився за півгодини.

Козаки відбили напад, але втратили кількох людей.

Яків повернувся до мене, закривавлений, змучений.

— Ти жива? — глухо запитав.

Я кивнула.

Він глянув на мого пацієнта, на мої руки в крові.

— З тобою все гаразд?

— Так. Але дідові перепало.

Яків витер обличчя рукавом і раптом зробив те, чого я не очікувала.

Він підняв руку й доторкнувся до мого обличчя, прибираючи пасмо волосся.

— Ти сильна.

— У мене немає вибору, — прошепотіла я.

Він нахилився ближче.

— А якщо вибір є?

Я затримала подих.

Зовсім поруч — його губи, його тепло, запах диму й поту.

Я знала, що зараз усе зміниться.

— Тоді я ще не готова, — відповіла я й відступила.

Його очі на мить потемніли, але він кивнув.

— Тоді чекатиму. —  Промовив Яків і побіг на звуки бою.

Ми обоє знали: це лише питання часу.

Старий козак що лежав поруч закашляв і промовив.

—  Доню, а чим це ти скропила того московита?

—  Та ні чим діду. Так сік цибулі, сонячного молочаю та горілки, —  збрехала я, дістаючи знеболююче і підмішуючі йому до горнятка води.

Старий козак хмикнув випив усе, скривився і мовив.

—  Ти Юлю на мене не зважай, я вже прожив своє, біжи, може кому ще допоможеш.

— Та ви ще мене переживете. Рана глибока, але нічого зашию на ранок і будете як новенький. Правда ключиця у вас пербита, то ще зо два місяці не зможете шаблю тримати в руці. А зараз відпочиньте, я і справді побіжу, гляну що там і як.

***

Московити відступили, залишивши після себе лише трупи та розкидане спорядження. Повітря було просякнуте запахом крові, пороху й горілого дерева. Я стояла, важко дихаючи, стискаючи в руках закривавлений ніж, не усвідомлюючи звідки він в мене взявся.

Бій закінчився, але адреналін ще вирував у мені.

— Юлю! — пролунав голос Якова.

Я повернулася. Він ішов до мене швидким кроком, на його обличчі були сліди втоми, на грудях — розсічена сорочка, крізь яку проступала кров.

— Ти поранений! — я вмить забула про все, кинулася до нього, відразу вмикаючи рефлекси медика.

— Це дрібниця, — відмахнувся він, але я вже тягнула його до найближчого багаття.

Він опустився на колоду, і тільки тепер я побачила справжню картину: розсічена шкіра на плечі, глибока, але не смертельна рана.

— Знімай сорочку, — наказала я, дістаючи з рюкзака антисептик.

— Отак відразу? — він примружився з хитрою посмішкою.

— Не час для жартів, Якове.

Він знизав плечима й потягнувся до зав’язок, розв’язав їх і зняв закривавлений одяг. Моє дихання на мить завмерло.

Його тіло було вкрито шрамами — старими, загоєними ранами. Це була карта його минулого. Свідчення всіх битв, які він пережив.

— Дивишся? — він уважно стежив за моєю реакцією.

— Аналізую, — відказала я, обережно протираючи рану марлевим тампоном із розчином антисептика.

Він стиснув зуби, але жодного звуку не видав.

— Ти сильний, але не безсмертний, — сказала я, витягуючи гідрогелеву пов’язку.

— А ти справді чаклунка. Що це таке?

— Допоможе загоїти рану швидше. Не рухайся.

Я обережно наклала пов’язку, а потім почала бинтувати. Яків дивився на мене, не зводячи очей.

— Ти не така, як інші.

Я знала, що він має на увазі.

— І що це означає?

— Це означає, що я не знаю, звідки ти взялася, але знаю, що хочу, щоб ти залишилася.

Я підняла голову.

Ми були надто близько.

Тепло його тіла, запах хвої й диму, легке тремтіння його м’язів під моїми пальцями.

— Яків…

Він нахилився ближче.

Я відчула, як серце калатає в грудях.

Ще трохи — і він торкнеться моїх губ…

Але раптовий вигук порушив момент:

— Богуне! Сотнику! Люди знайшли полонених!

Яків на мить завмер, видихнув, а потім повільно відсторонився.

— Це ще не кінець, Юлю, — прошепотів він і, схопивши сорочку, зник у темряві табору.