3. Суд і вирок.

Я вдихнула на повні груди, намагаючись заспокоїти серце, що скажено вискакувало з грудей.

Переді мною стояв Іван Богун. Я впізнала його ще до того, як хтось із козаків його окликнув.

Легендарний полководець, герой визвольних війн, соратник Хмельницького… і зараз він дивився на мене, мовби на щось підозріле, що могло або врятувати, або погубити його людей.

— Повторюю ще раз, дівчино, — голос його був спокійним, але суворим. — Хто ти така?

— Юля… — Я проковтнула клубок у горлі. — Мене звати Юля.

— Звідки ти? —

Я застигла. Що казати? Не можу ж я прямо зізнатися, що з майбутнього!

— Я… з Поділля, — видушила я, згадавши, що таку відповідь вони, можливо, приймуть.

Іван Богун примружив очі.

— З Поділля? — повторив він повільно. — А в якому селі, скажеш?

Я відчула, як піт виступив на лобі.

— Це маленьке село… — Я знизала плечима. — Боюся, що ніхто з вас не чув про нього…

— Село без назви? — Богун зітхнув. — Годі дурити, дівко. Одягаєшся ти, як чужинка. Говориш теж не так, як наші жінки. Торба в тебе з дивними речами. І ти хочеш, щоб я повірив тобі на слово?

Я закусила губу.

Один із козаків — той, що привів мене сюди, — нахилився до сотника й щось йому прошепотів.

Богун кивнув.

— Гаразд, — він схрестив руки на грудях. — Відьмою тебе називати не стану, поки не переконаюся в цьому сам. Але і за свою ти не маєш. Візьмемо тебе в табір…Будеш нашому знахару і цирульнику допомагати. Та якщо побачу бодай натяк на зраду — не гляну що дівка.

— Я не зрадниця! — видихнула я.

— Це ми ще побачимо, — Богун не відвів погляду.

Я зрозуміла: довіра тут не дається просто так. Мені доведеться довести, що я не ворог.

Але як?

***

Я ніколи не думала, що одного дня сидітиму серед козаків XVII століття, вдихатиму запах диму й смаженого м`яса, слухати їхні розмови, повні архаїчних слів і грубого сміху.

Після розмови з Богуном мене передали двом козакам – низькому, кремезному чоловікові з рудуватою бородою на ім'я Микита який був за занахара та його товаришу Остапу, високому та худорлявому, з пронизливими очима. Цирульнику. Я так зрозуміла він не тільки стриг і голив козаків, а й виконував хірургічні втручання: видаляв кулі, ампутував кінцівки, накладав шви.

— Сотник сказав за нею приглядати, — буркнув Микита, сівши біля багаття й заходившись гострити шаблю.

— А ще що казав? — хмикнув Остап, скоса зиркнувши на мене.

— Що, як буде робити шкоду, голову з плечей, — знизав плечима той.

Я обережно сіла трохи далі від багаття, ховаючи тремтіння рук.

— Де ви мене триматимете? — спитала я.

— Тут, у таборі. Вдень допомагатимеш із пораненими, вночі спатимеш біля возів, — відповів Микита. Тікати не думай, спіймаємо.

Я нервово кивнула. Тікати й не збиралася. Куди? До дикого лісу, де повного хижаків? У чужий світ, де кожен міг видати мене за відьму чи шпигунку?

Краще вже тут.

Наступного ранку мене привели до рядів поранених. Це був жахливий хаос: стогін, гнійні рани, запах крові, горілки та поту.

Я, присіла біля чоловіка, якому перев’язували руку.

— Дай-но я, — мовила тихо.

Микита й Остап стояли поруч, мовчки. Але не зупинили мене.

Я розмотала закривавлену ганчірку й побачила глибокий поріз. У сучасному світі таке лікували би швами й антибіотиками. А тут?

— Води треба, — сказала я.

Козак поруч подав миску.

Я вмочила шматок чистої тканини й обережно промила рану. Чоловік стиснув зуби, але не зойкнув.

— Терпи, козаче, — буркнув Остап. — Дівка добре справу робить.

Я намастила рану медом – це було єдине, що мало хоч якийсь антибактеріальний ефект. Потім туго забинтувала.

— Диви яка, — хмикнув Микита. — А руки в тебе не тремтять.

— Я лікарка, — сказала я твердо.

Остап уважно глянув на мене.

— Не знаю, хто ти і звідки, але якщо рятуєш наших хлопців – хай буде.

Я видихнула. Це ще не довіра, але вже щось.

Коли я підвелася, побачила вдалині Івана Богуна. Він стояв, поклавши руку на ефес шаблі і дивився прямо на мене.

***

Я провела день біля поранених, працюючи швидко, намагаючись не виділятися. Перевага була в тому, що я справді знала, що роблю. Коли ти бачиш, як людина вмирає від втрати крові або зараження, швидко вчишся діяти рішуче.

Я використовувала всі місцеві засоби, які могла знайти: горілку для знезараження, мед для обробки ран, чисті бинти. Але у мене було дещо краще — аптечка ЗСУ, що висіла під одягом на поясі. 

Я добре розуміла: якщо хтось дізнається про її вміст, я можу опинитися на вогнищі. Тому використовувала її тільки тоді, коли була впевнена, що ніхто не бачить.

Коли сонце почало хилитися за обрій, до мене підійшов Іван Богун.

— Дівчино, ходи за мною, — сказав він.

Я стерла кров із рук і рушила слідом.

Ми йшли між козацькими возами. Я відчувала, що щось має статися.

— Чесно кажучи, я й досі не знаю, що з тобою робити, — Богун говорив спокійно, але в його очах блищав гострий розум. — Ти не схожа на шпигунку. Не схожа і на звичайну дівку. Але і на відьму теж.

Я мовчала.

— Ти могла б утекти. Чому залишилася?

— А куди мені йти? — я підняла погляд. — Ви могли мене вбити, але дали шанс. Я скористаюся ним.

Богун задумався.

— Гаразд. Раз ти справді лікарка, доведи, що можеш врятувати життя.

Я напружилася.

— Як?

— Один із моїх найкращих людей поранений. Йому вже готують сорочку, — він сказав це так, ніби йшлося про щось буденне.

Я не одразу зрозуміла.

— Сорочку?

— На смерть, — пояснив він. — У нього глибока рана, і наші кажуть, що не виживе. Подивишся?

Я кивнула.

Ми підійшли до невеликого намету. Усередині лежав важко поранений чоловік. Його бліде, змучене обличчя вкривалося потом, а з-під перев’язки на боці сочилася кров.