2. У пастці часу.

Мені здалося, що я розчинилася у темряві. Навколо не було нічого – ні вибухів, ні крику, ні болю. Лише дивне відчуття невагомості, як у сні.

А потім я впала. Жорстко, різко, так, що з легенів вибило все повітря.

Я розплющила очі.

Наді мною не було уламків церкви. Лише небо – високе, блакитне, з хмарами, що здавалися намальованими. Повітря було іншим – чистішим, насиченим запахом трави, весняних квітів та хвої.

Я різко підвелася. Навколо – ліс. Сонце пробивалося крізь гілки, поруч щось зашелестіло.

А потім я почула голоси.

— Ти хто така?

Я озирнулася. Переді мною стояло п’ятеро чоловіків – високих, вусатих, у шароварах, з шаблями. Козаки.

Мій розум відмовлявся приймати це.

Але коли один із них нахилився і рвучко схопив мене за руку, я зрозуміла – це не сон.

Я потрапила в минуле.

***

— Пусти! — Я смикнула руку, але козацька хватка була залізною.

— Дивись-но, як пручається, певно московитка, — пробасив один із них, темноволосий чоловік з густими вусами і розсіченою бровою. — Хіба московські відьми такі гарні бувають?

— Гарні, негарні — а з’ясувати треба, хто вона і звідки, — відгукнувся другий, нижчий, але з міцними руками, що стискали спис. — Може, з панського двору?

— А може, з пекла, — глухо сказав третій, і я помітила, як його пальці напружено лягли на руків'я шаблі.

Я намагалася щось сказати, але слова застрягли в горлі. Що їм сказати? Що я медик-волонтерка з XXI століття, яка ще п’ять хвилин тому тікала від російської артилерії? Що я торкнулася старого хреста і провалилася в інший час?

Відповіді у мене не було. Але щось мені підказувало — якщо я зараз промовчу, мені не повірять.

— Я… не московитка, — прошепотіла я, намагаючись не видавати свій страх. — Я… з України.

Чоловіки перезирнулися.

— З України, кажеш? — вусань нахмурився. — Це звідки ж така Україна взялася?

— Звідки? — повторила я, ошелешена.

Вони не розуміли слова «Україна». Я проковтнула клубок у горлі. Це ж XVII століття… Тоді було Козацьке військо, Запорізька Січ, Русь… Але слово «Україна» для них — не зовсім звичне.

— Вона сама не знає, хто вона, — пробурчав третій, той, що стиснув руків’я шаблі. — Одягнена, як чоловік, волосся без намітки, мова дивна. Відьма!

— Не відьма я! — вирвалось у мене.

— Досить! — гукнув найстарший, до цього мовчазний козак, широкоплечий чоловік з шрамом на щоці. — Брати її на табір, а там сотник вирішить, що з нею робити.

— Сотник? — вирвалось у мене.

— Так сотник, — примружився він. — Ти справді не тутешня, може шпигунка?

— Я не шпигунка! — вигукнула.

— Годі балачки. — Чоловік махнув рукою. — Зав’язати їй руки.

— Ні! — Я спробувала відступити, але один із козаків уже витягнув мотузку.

Руки заламали за спину, і я впала на коліна. Серце калатало так, що віддавалося у скронях.

— Дай руку, не пручайся, аби не зламав, — пробурчав один із них, перев’язуючи мені зап’ястя.

Я розуміла, що чинити опір — марно. Мене вже вважали або шпигункою, або відьмою, а значить, шансів переконати їх ставало все менше.

Мене вели крізь ліс. Сонце вже котилося до обрію, його золотаве світло заливало верхівки дерев. Пахло хвоєю, кінським потом і димом — десь неподалік, мабуть, стояли козацькі табори.

Я озирнулася, сподіваючись знайти спосіб втекти, але вервечка козаків йшла злагоджено, мов вовча зграя.

Згодом перед нами з’явився табір. Десятки вогнищ, підвішені на гаках казани, коні, припнуті біля возів, бійці, що точили шаблі та лагодили зброю.

Козаки привели мене до найбільшого шатра в центрі табору.

— Сотнику! — крикнув той, що мене вів. — Полонили дівку, каже, що не шпигунка.

Накидка шатра розсунулась, і я побачила чоловіка років тридцяти п’яти. Він мав широкі плечі, міцну статуру і темне волосся, перевязане шкіряним ремінцем. Його обличчя було загартоване війною, а в очах світилася настороженість.

— І хто ж ти така? — голос сотника був глибоким, але не грубим. У ньому відчувалась і сила, і розум.

Я вдихнула.

Тепер або я знайду правильні слова, або мій шлях у цьому світі буде коротким.