1. Хрест

Війна. Вона пахне порохом, кров’ю і смертю. Вона виє сиренами, б’є в груди вибухами, змушує серце калатати так, що здається – зараз вистрибне з грудей. Я не думала, що житиму у час, коли кожен новий день – це виклик, коли дорога на передову стає буденністю, а смерть – частиною реальності.

Мене звати Юля. Я лікарка тире волонтерка. Ще рік тому я проходила інтернатуру в міській лікарні, мріяла працювати в хірургії. Але 24 лютого все змінилося. Того дня я взяла рюкзак, завантажила в машину все, що змогла знайти в аптеці, і поїхала туди, де була найгостріша потреба. Я стала волонтеркою та медиком на колесах. Я возила бандажі, кровоспинні засоби, антибіотики. Інколи – тепловізори, каски, броніки. Те, що могло врятувати життя.

Йшов третій місяць війни. Цього разу я привезла бійцям під Бахмут турнікети, перев’язувальні матеріали, ліки для стабілізації поранених. Коли під’їжджала до позицій, вже чула важкі розриви артилерії. Це не було дивним, але цього разу вогонь став щільнішим, ближчим, агресивнішим.

— Лягай! – гукнув хтось, і я, не роздумуючи, впала на землю. Поруч бахнуло так, що у вухах задзвеніло. Земля тремтіла, повітря смерділо гаром і вибуховими газами.

Я бачила, як хлопці затягували поранених у бліндажі, як свистіли кулі, як будівлі довкола розсипалися під влучення снарядів. Швидко схопила свій медичний рюкзак і помчала до них та не встигла, почувся шелест “градів”

— Юль, в укриття! – крикнув сержанта з позивним “Грім”.

Секунда і я влітаю в стару напів зруйновану церкву, в кількох метрах від мене. Купола не було, стіни були в дірках від уламків. Але, можливо, підвал ще вцілів? 

Почали розриватися ракети “градів”. Я впала і поповзла, притискаючись до кахелю. Збоку, від того що колись було іконостасом, знайшла вузькі сходи, що вели вниз. Можливо, тут раніше ховали людей, а тепер ховаюся я.

Двері рипнули і піддалися. У підвалі було темно і пахло старими свічками й вогкістю. Моє дихання здавалося надто гучним попри вибухи на дворі. Я присіла біля стіни, увімкнути ліхтар і намагаюсь заспокоїтись, коли рука зачепила щось металеве.

Хрест.

Невеликий, старовинний, дерев’яний, обрамлений срібним металом. Він був теплим на дотик, хоча тут було холодно. У мить, коли мої пальці стиснули його, щось змінилося. Світло згасло. Земля пішла з-під ніг.

Мене вирвало з реальності.

Я падала.

Шановний читачу! Якщо тобі подобається цей твір, додавай його до Бібліотеки Букнет (кнопка "Додати в бібліотеку" ). Це допоможе стежити за оновленнями та стане чудовою мотивацією для мене, як автора, продовжувати писати. Дякую! 😊