Розділ 16/1

- То ви мене пристебнете до ручки дверей?

- Непогана ідея. Треба обміркувати, - очима сміється, а взагалі-то тримається, повністю не випадає з ролі великого начальника.

Разом заходимо в мій під'їзд. Я все чекаю, коли його перевірки закінчаться. З кожною сходинкою серце голосніше стукає.

Якщо зажадає запрошення на чай в якості оплати за вечерю?

Ще ніхто не просить чаю, а у мене вже різні версії крутяться в голові. Від ризикнути і погодитися до відмовити, прикидаючись, що заварка закінчилася. Ще можна збрехати, що кошеня всі чашки розбило… немає чайника, води, світла, стільців та взагалі нічого.

- Матвію Сергійовичу, дякую за доставку особистої помічниці, - ніяково топчуся поруч з дверима.

Він проводить п'ятірнею по волоссю, ще більше розтріпав жорсткі кучері. Розстебнуті верхні ґудзики на його сорочці, тим паче не допомагають зняти напругу. А мої пальці як ніби сверблять, аби пригладити на голові боса стрижку. Ховаю руки за спину. Всьому виною той келишок, всього один. Зате як оглушливо діє!

Ось уже здається, начебто... сірі очі боса темнішають, набуваючи грозових відтінків, виблискують небезпекою…

- Ніколь, будь на зв'язку. До зустрічі в офісі, - сухо вимовляє, повертаючись йти.

- Обов'язково, босе!

Ще болючіше губи кусаю. Ну навіщо він взагалі проводжав? Знущається?!

Вставляю ключ у замкову щілину, провертаю.

Як раптом…

Охнути не встигаю, мене за плечі хапають і розвертають.

- Ну і коза ж ти, зводиш геть з розуму, - гарчить, і-і... накидається на мої губи.

Що він собі дозволяє, збочений нахаба!

Обурено смикаюся в міцних обіймах. Потім скаже, що це новий метод для повернення пам'яті. Танець не допоміг, то я тобі влаштую... Козою ще обізвав! Баранище, Барановський, щоб тебе трясця вхопило за…

Ох-х... мимовільний стогін з мене виривається.

Ми ж не цілувалися з ним раніше. О ні, я б таке ніколи не забула, не приховала. Стільки пристрасті, в тому, як він цілує мене. З напором, шалено, жадібно, ніби чекав усі ці роки влучної миті накинутися.

У мене земля йде з-під ніг. Якщо в танці не впала, то зараз я... вже остаточно розгубилася. Чомусь не відштовхую нахабу, а, піддаючись емоційному вибуху, відповідаю на поцілунок. Відповідаю, насолоджуюся і знаю... Потім пошкодую!

З боку сходів, чуються кроки…

У ту ж мить телефон Барановського оживає нав'язливою треллю.

Божечки, що я накоїла!

Різко відштовхую начальника.

- Більше не проводжайте! Ніколи!

Залітаю в квартиру. Кошеня на мене з муркотінням стрибає.

- Тихіше-тихіше, маленький, - шепочу, не в змозі поки відлипнути від дверей.

За відчуттями, зараз моє серце стукає голосніше за муркотіння.

Якби не схаменулася вчасно, тоді б я напевно зірвалася, і хто знає, до чого б дійшла. Матвій навіть цілується неперевершено! Спокусив, обпік мої губи, і все заради чого? Заради домогтися свого? Самолюбство потішити?

У нього ж є Уляна!

Я бачила її!

Все, виправдань мені немає. Збоченому БАРАНУ тим паче!

І нової роботи, напевно, немає... Ото вже відсвяткувала те, чого ще можуть позбавити.