Розділ 15

Бос навіть голову не повертає в бік Даяни, яка спокусливо розляглася для нього. Нависає наді мною, немов рятувати або... того ще гiрше... забодати збирається.

- Ой, і ви тут, Матвію Сергійовичу?!

Здивуватися погано виходить, але я намагалася.

- Тут я, тут. Вечорами тільки й роблю, що стежу за співробітниками, - лякаюче розглядає мене. - Що у тебе сталося? Чому крик підняла?

- Бо я ж це... руками махала. Даяні стало погано!

Показую на подругу, вже повністю готову до спекотної рятувальної операції від боса.

- Ото вже, - пирхає він безсердечно. - Яре, давай, - махає тому, кого ми з Даяною обізвали головорізом.

- Цікавенький випадок, - з самовдоволеною усмішкою наближається до постраждалої велетень з ручищами-трубами.

- Він її не вб'є? - злякано шепочу.

- Зараз дізнаємось. Яр не раз тіла виносив з рингу, деяких навіть там рятував.

Та-ак... спокійно.

Офіціант, який рятує подругу тацею по маківці, в думках більше вселяв мені довіри, ніж велетень, що розтирає довгі пальці. Він же не збирається її придушити?

- Ви мені зараз відвідувачів розполохаєте!

Ще один байдужий знайшовся, третій чоловік, що сидів за столиком із босом.

- Тихіше, не лайтеся. Постраждалу треба оживляти, а не лякати.

- Ось і рятуй, тільки швидше! - вимагає від велетня, як я зрозуміла, власник цього ресторану.

- Може, краще не треба? Вона і сама колись отямиться, - це я непокоюся, як би Даяну після такого порятунку, відкачувати ще не довелося.

- Не можна ж бути такою жорстокою, Ніколь, - хитає головою Барановський.

Ну хто б взагалі говорив?!

Він навіть не наблизився до тіла співробітниці. Як встав біля мене, досі залишається поруч. Змушує потопати в його дахозносному ароматі парфуму з сумішшю деревних і освіжаючих м'ятних ноток.

Тим часом Яр, він же головоріз і велетень, накладає велику лапу на шию подруги. Іншу навіщось до грудей притулив. Даяна далі прикидається, не ворушиться. А я ось-ось сама впаду, тільки від стресів, а не заради уваги.

- Не хвилюйся, то він пульс перевіряє, - коментує Барановський.

З яких пір заради пульсу лапають груди?

- Відмінний пульс, - оцінює Яр, хто його знає, що саме. Груди у подруги, дійсно, примітні. До того ж вона носить ліфчик з пуш-ап.

Далі що взагалі таке починається…

Яр підхоплює, наче пір'їнку, Даяну на руки. Потім перевертає вниз головою та смачно по дупі шльопає.

- Ай-й! Відпустіть!!! - подруга скрикує.

- Бачите? Реанімувати це моє! - Гучно оголошує рятувальник, забуваючи, що Даяна все ще борсається у повітрі. - Будь ласка, леді, живіть тепер, - ставить її на ноги з дозволом.

Барановський закашлявся, плечі трясуться. Комусь смішно, як я подивлюся!

Тільки зараз помічаю, що відвідувачі ресторану повискакували з-за столів. І співробітники теж стовпилися за нашими спинами. Всі починають плескати, вітати. Здійснився порятунок.

Ну і Даяна, стільки галасу влаштувала.

Сама вона, в розпатланому вигляді, поправляє сукню. Не зрозумію, чому в мене кидає докоряючий погляд, а потім на боса інший, такий ображено-жалібний.

Еге, зрозуміло, врятували, та облапав не той.

- Усім смачні подарунки від закладу! - підключається власник ресторану. - Дівчата, другого нещасного випадку допустити не можу. Самі зрозумійте, ми не повинні порушувати спокій гостей ресторану.

Уф... я спалахую, гніваючись на витівки «бідної, нещасної» подруги.

Тепер нас виженуть. Так і знала, що більше салату з'їсти не встигну.

- Ми вас запрошуємо за наш стіл. Там ви будете у цілковитій безпеці, - продовжує власник, ще більше лякаючи.

- Авжеж. За вами потрібен більш пильний нагляд, - зіщулившись, припечатує наш начальник.

І чомусь саме мене пропалює обіцяючим поглядом.

Ні-ні, вистачить з мене.

З наглядачами я ще в ресторанах не вечеряла.

- Дякую, але ми вже збиралися…

- Куди тарілки нести? - Даяна не дає мені доказати, та вже схопила свій посуд.

Прибігли офіціанти, допомагають усі наші страви переносити.

О-о-о... цей вечір врешті-решт доб'є мене.

Якщо на роботі абияк протрималася з Бараном, то у вільний час... За що?!!

Плетуся до столу за сумочками, моєю і Даяни. Подруга на радощах про особисті речі геть забула.

- Матвію Сергійовичу, я ненадовго. Мені вже треба додому. Вибачте, що так вийшло.

- Навіть не знаю, - задумливо гмикає. - Пробачати чи ні. Ви ж мої співробітниці, обличчя корпорації.

- Розумію, але зараз ми поза робочим часом.

- Це твоя подружка так. Але не ти, Ніколь. Моя помічниця завжди повинна бути готова до додаткових завдань у будь-який час. Хоч про це твоя гарненька голівонька пам'ятає?

- Так, пам'ятаю.

Знову знущається над моєю пам'яттю шкідливий Баранище.

- Отже, зараз той самий час. Одну подругу без себе не залишаєш. Отак вже й бути, проведете з нами вечір, - як пролунало щедро від пана! - Потім я тебе відвезу. Дивись мені, без дурниць. 

- А якщо зганьблю вашу Величність перед друзями?

- Переживу як-небудь. Адже не вперше, - і хвацько так підморгнув, ніби з натяком.

За стіл з босом повертаюся, не очікуючи нічого доброго. Мене ж тут як під арештом залишили. Навіть завчасно піти додому не зможу.

Якби тільки Даяна поквапилась…

Подивилася на неї. Жодних шансів. Подруга розсілася біля велетня, навпроти власника ресторану та зворушливо плескає очима в бік Барановського.

Її звідси лише виносити доведеться. Сама вона не погодиться покинути компашку заможних красенів.

Напевно, Даяна сподівалася, що наш пречудовий (зовсім не рятувальник!) Матвій Сергійович стрибне поруч із нею. Але він відставив стілець, мовчазним наказом саджаючи мене збоку столу, а не як інші на канапках. Проходить вперед і займає місце точно навпроти.

Начебто і далеко, але ж тисне сірими очищами, ніби шльопає. Ох, нервово на стільці засмикалась. Краще б на лавці у підворітті відзначила початок роботи.