Розділ 14/1

- Здуріти від такого збігу, - мученицький стогін у мене виривається.

- Ти що, навпаки. Це найкращий шанс звернути на нас увагу розкішних чоловіків!

Моє бажання надто далеко від ідеї подруги, як і розслабляючий вечір. Навіть фонтанчик більше не тішить.

- Давай підемо звідси? Є ж ще популярні заклади. Ну, Даяно, будь ласка…

Вона дивиться на мене, як на недоумкувату.

- Закладів багато. Але тільки в цьому зібралися, як мінімум два боса. Щодо головоріза, ми просто не знаємо. Він теж, скоріше за все, поважна шишка.

- Де вони?

Даяна пояснює, куди дивитися. І я, ніби шпигунка, потихеньку підбираюся до пальми в підставці. Ховаюся за нею і визираю. Мені треба на власні очі побачити, щоб напевно переконатися - Даяна не марить, не встигла до глюків напитися.

Ой!

Скрикую.

У той час, коли натикаюся поглядом на потрібний столик і знаходжу там Барановського… Мене помічає головоріз, за описами Даяни. І що він робить? Показує вказівним пальцем на себе, і махає, ніби як запрошує. Мовляв, підходь, підходь ближче, шпигуночко, не соромся.

Мене здуло з укриття за мить.

Даяна зустрічає зі щасливою посмішкою.

- Переконалася? Бачила красенів? Ото пощастило як ніколи в житті!

- Угу, ще більше втекти захотілося.

- От і даремно, - говорить зі мною і витягує помаду з сумочки. - Боси щодня такими делікатесами вечеряють. А ми замовили на чесно зароблені гроші та навіть не зможемо поїсти.

Хм-м... взагалі-то Даяна права.

Чому я повинна раптом кидати принесені страви? Ми ж не винні, що бараняче застілля теж тут опинилося.

- Перша розумна думка від тебе, - тут я погоджуюся. - Відзначимо, як збиралися. Але тільки спокійно.

Про всяк випадок, прораховую відстань до дверей і зупинки.

- Авжеж, спокійно, - лукаво підморгує. - Ще краще поєднати це з приємним! Бо нудно ж тільки спокійно сидіти.

- Гей, подруго? Ти що вже задумала?

Я ще не зрозуміла, чому Даяна з усім погоджується, і навіщо відсуває свій стілець. Але підозра вже закралася кепська…

- Нічого жахливого, Нікусю. Тобі навіть робити нічого не доведеться. Я все сама, а ти клич на допомогу боса.

- Даяно, ні! Даяно, не роби цього!

Боже, як соромно.

Подруга голосно закашлялася, скрикнула та звалилася на підлогу.

Ну і за що мені таке соромище?!

- Допоможіть... Допоможіть! - голосніше кличу хоча б офіціанта. Нехай поверне до тями цю божевільну тацею по голові.

І першим з'являється, хто б міг подумати, наш начальник. Пан Барановський, як ніби за нами спостерігав, бо дуже стрімко принісся на порятунок.

Гей! Не мене ж рятувати!