Розділ 13

Матвій

- Треба ж... як не пощастило твоїй однокласниці.

- Ще й ти дістався в боси.

Оце таке розуміння отримую від нахабних друзів.

Після офісу заїхав у тренажерку до Ярослава. Трохи розім'явся там, але зосередитися на рівному диханні не виходило.

Збивалося воно!

Нова помічниця знову мене з монстром порівняла.

Принесла якийсь чай з різнокольоровими кульками та кокосове печиво на тарілочці. Сама доброта і турбота. А я терпіти кокос не можу! На що вона зауважила, що в її смутних спогадах, я міг у масці монстра вкрасти у неї з кошика таке печиво. Звідти й пам'ятаю її.

Та вона з мене дико регоче!

І за це я їй платити ще збираюся?!

Після тренажерки ми разом з Яром вирушили на вечерю в ресторан нашого спільного друга Павла. Куди не піди, скрізь оточують друзі. Тільки Бєльські з Артуром від нас відбиваються, бо ті геть пірнули в коханнячко.

Ми їм пропонували рятуватися, дарували надувні жилети. Але марно. Вже пізно. Вони безнадійно потонули у безодні сім'ї. Всюди з дружинами та з діточками няньчаться.

- Мете, охолонь, - Пашка махає офіціантові, принести мені чогось міцнішого.

- Не допоможе, - мотаю головою. - Ти мене знаєш зі школи. Яр зі студентських років. Але чомусь на боці хитрої брехунки. Невже неясно все пояснив?!

Тепер я на них наїжджаю.

Дратує, що роблять всі з мене божевільного!

- Трясця, Барановський! Ми взагалі не бачимо тут проблему, - пересмикує плечима Яр.

- Ну всяке ж буває. Подумаєш, дівчина забулася, - тягне посмішку Павло, розвалившися на канапці. Але при цьому, як господар закладу, одним оком за процесами в залі стежить.

- Гаразд, припустимо, досі не впізнала. Вас теж однокласники не впізнають?

- Я! Я тебе впізнаю! - Пашка сміється.

- Ми з тобою вчилися в гімназії з восьмого класу і надовго не розлучалися потім, - уточнюю, якщо до нього не доходить.

Повисає мовчазна пауза. Друзі перемикаються на тарілки з келихами.

- О, була справа, - раптом Яр своїм басом порушує мовчання. - До мене клеїлися мої однокласниці. З однією переспав. Якщо бачать, підбігають і лізуть обійнятися. 

Пашка задирає руки.

- Зі мною взагалі недавно трапилося дивне. Причепилася одна жінка, що пам'ятає мене з дитячого садка. Уявляєте? Сказала, що я її вкусив за вухо!

- Знижку через це просила? - похмуро припускаю я.

- Ні, фотку на пам'ять. І телефончик дала. Обіцяла смачним борщем нагодувати, якщо в гості зайду.

Авжеж, не кокосовим печивом, дратуюся більше.

Друзі ще пригадують різні випадки. Регочуть, веселяться. Ми вечеряємо в ресторані Пашки пару разів на тиждень, і сьогодні, схоже, я зробив їм вечір.

- Дуже, просто дуже тішуся за вас.

Обговорювати з друзями Ніколь взагалі перехотілося.

Мені потрібно було висловитися. Стільки днів тримаю у себе в голові її найзагадковіший випадок. Виходить, краще б далі тримав і мовчав.

- Гаразд-гаразд, з нами зрозуміло. Але бувають адже травми голови. Раптом вона міцно вдарилася десь? Чи на маківку звалилася цеглина? Яр, ти більше надивився на травми, - штовхає Паша чемпіона боїв ММА.

- Еге ж, деякі рідну матір не могли впізнати після бою, - бурмоче Яр, закидаючи в рота шматок його улюбленого напівсирого стейка.

- Бачиш? Ніколь могла постраждати. Та й взагалі, чого ти причепився... - тут він звужує допитливо очі. - Стривай, чи це не та, що ти мені розповідав? Та, що ти сох за нею майже з першого класу?

- Нічого не пам'ятаю, - теж у відмову йду.

За прикладом однієї кароокої кізочки.

- То приводь до мене. Я її потрясу вниз головою. Деяким допомагало, - щиро пропонує друг-боєць.

- На гіпноз її можна!

- Та ну вас, - відмахуюся. - Ніколь не виглядає, як та, що катком переїхало. І вона, коли викручується, тре нервово пальці, - піднімаю руку і показую, як брехунка робить.

- Коли ти ось так люто дивишся, мені не те що пальці, хочеться вуха між собою потерти, - Пашка знову все переводить на жарти.

- Добре, що тільки вуха, - весело гмикає Яр. - Ну ясно, ти запав на однокласницю. І бісишся. Навіть до мене дійшло.

Ото дякую.

Дійшло до них.

- Не запав я ні на кого. У мене ще Сніжана є і…

Навіщо я повернувся, сам не знаю. Тепер взагалі очманів.

Ніколь з іншою моєю співробітницею, ім'я забуваю, але пам'ятаю в обличчя (на відміну від деяких!) входять у великий зал ресторану. До них назустріч вибігає адміністратор, проводжає до столика.

І я теж проводжаю поглядом струнку постать Ніколь. У ресторан вона одягла облягаючу сукню. Розпустила хвилями чорняве волосся.

Бр-р-р!

Знову це зі мною. Я дивлюся на неї, описуючи збоченим чоловічим поглядом, як на вродливу жінку. І в наступну секунду, клац, перемикається картинка. Бачу в ній ту, що смикав за хвостики. Ні, я жорстко не хапався. Але вони у неї такі незвичайні, смолянисто-чорні та блискучі, що рука сама тягнулася помацати.

- Мете, ти чого?

- Ще одна однокласниця з'явилася з твоїх жахіть?

- Ні, все та ж... - задумливо вимовляю.

Ми могли б зайняти окремий віп-зал для вечері. Вирішили не зачинятися, та й Павлові так зручніше стежити за роботою співробітників. Він ще не звільнився, як ми, щоб повністю відпочивати.

Дівчат провели за столик в іншому кінці залу. Але мені помітно, як Ніколь сідає на стілець, опускає голову, уважно гортає папку меню, а її подруга безперервно базікає.

Стільки закладів у місті. Але їх чомусь сюди принесло. Навіть спокійно не вийде повечеряти. Бо кізці захотілося у Пашкіному ресторані пастися.

- Це та, руденька? Нічогенька помічниця з амнезією, - схвально киває Яр, розтягуючи широку посмішечку.

- Ставлю на темненьку. Барановський, давай ще третю сюди. Всіх напоїмо та з'ясуємо, що ховають у думках. Ну як, подобається план?

- Спочатку перевіримо, що вони замовлять, - відвертаюся від столика дівчат.

Поспішати додому перехотілося…