Розділ 12

Матвій

Ото коза!

Вона нахабно наді мною знущається!

- Я можу йти виконувати далі ваші доручення, Матвію Сергійовичу? - нетерпляче поглядає на двері.

А я розлючено дивлюся на її губи... Дідько! Я не лише на губи дивлюся!

Вродлива, норовлива, з палаючим вогником у бездонно-карих очах... Такою виросла дівчина з мого минулого. Ще рідкісною брехухою, треба додати. Звертається до мене, як до незнайомця.

Так, я змінився. Але як же прізвище? Ім'я? Пластичну операцію точно не робив.

Те відчуття, що хтось із нас божевільний.

Ні, це не я, зрозуміло.

Але в хитренькому погляді Ніколь, як ніби читається, що саме я.

- Іди, виконуй, - падаю назад на крісло, та щось не дає мені спокою. - Почекай! - зупиняю від втечі помічницю.

- Знову не ворушитися накажете? - знущається вередунка.

- Чому ти пальці треш, коли я задаю питання?

Начебто дрібниця, але я помітив. Кожного разу, коли прошу її згадати хоч що-небудь, або роблю величезні натяки. Ніколь тре вказівний і великий палець на лівій руці.

Чи не дивно, га?

- А що, вас це дратує? - невинно віями плескає.

Та щоб мене!

Дострибаєшся ти, хитра кізонько!

- Ні, просто запитав. Це... хм-м... занадто кидається в очі.

- Скажу вам таємницю, Матвію Сергійовичу, - Ніколь підходить ближче, в очах той самий пустотливий вогник, і тихим голоском продовжує: - одного разу я випадково склеїла пальці між собою. Нічого не допомагало, довго так проходила. Потім диво сталось, вдалося пальчики звільнити. А звичка така залишилася.

- Відразу зізнавайся тоді, язик теж постраждав за компанію?

- Тільки в дитинстві, - тут же осікається, замовкаючи.

- Що в дитинстві?

- Ну, мама розповідала, як я обпекла чаєм язика. То і все, в останні роки ніяких більше пригод.

Угу-угу.

Зовсім ніяких. Фотографи всілякі, як я випадково почув.

- Добре, іди. Виклич до мене заступника.

Не здаюся, але тимчасово відступаю. Стратегія вичікування в дії. Ось-ось Ніколь видасть себе та й розколеться. Ще трошки зачекати залишилося. Он як забігали оченята розгублено, коли заїкнулася про дитинство.

Щоправда, і у мене теж дивакуваті напади через неї. Мало не зажадав, щоб язика показала. Хоча думалося при цьому щось надто вже збочене.

Ніколь відмінно справляється на посаді помічниці. Ще краще вдається збивати мене з пантелику. Збирався ж їй дати посаду у відділі маркетингу. Вона розумна дівчина, впорається.

То що мене смикнуло взяти ближче до себе?

Бажання розгадати її хитру гру?

Так-так!

Мене завжди збуджують,... тьху, знову обмовився в думках. Захоплюють загадки! Саме захоплюють, а не те що спочатку подумалося.

Однокласниця не повинна викликати бажання. Ніби мало мені набридливих залицянь від дівчат.

Тільки Ніколь намагається скоріше тікати з кабінету в приймальню. Її попередниць виганяти туди доводилося.

Заступнику повертаю окуляри. Мені вони поки ні до чого. Лазерна корекція допомогла.

- Як щодо партії? - киваю на шахи.

- Матвію Сергійовичу, я ем-м... трохи застудився, голова болить, і за вашим дорученням скоро виїжджати на інший кінець міста, - з жахом поглядаючи на дошку, заступник відступає до дверей.

- Гаразд, як вилікуєш голову, тоді пограємо. Нерви ж треба лікувати.

Дивно, але мої співробітники і друзі лікують нерви іншими способами. Всі відмовляються, тікають. Незабаром доведеться наймати за зарплату окремого співробітника для спільних партій в шахи. Або... шахами штрафувати тих, у кого погані показники.

А чому б не варіант.

Демид швидко не йде, мнеться чогось.

- Щось ще?

- Та я так... Хотів запитати, чи ви помітили, як наша Ніка змінилася?

З якого трясця вона наша?

Гарчу всередині себе.

- У чому змінилася?

- Ну-у... така красуня сьогодні на роботу з'явилася. На нараді всі чоловіки згортали шиї, задивлялися, - пояснює заступник.

- Ніяких лікарняних, якщо шиї травмують. Сам це врахуй та іншим передай, - суворо попереджаю.

Змінилася…

Що вони розуміють у перевтіленні?

Для мене Ніколь змінилася набагато більше. Так, що я досі поправляю щелепу на місце.

Куди ж сильніше шокувати?

Я бачив її останній раз у тринадцять і бачу тепер... п'ятнадцять років потому.

О ні, яскравіше макіяж, нова зачіска і гарненька блузочка не головне для мого дахозносного потрясіння. Авжеж, все помітив. Вона вродлива дівчина, в чому б не була. Такою я бачу її. Проте свою шию тримаю на місці!

Ближче до кінця робочого дня дзвонить Кирило Бєльський, мій друг.

- Привіт, шахісте, - жартівливо звертається. - Я через важливу справу дзвоню!

- Привіт, Кіре. Невже заїхати зібрався?

- Ні-ні, я після офісу зустрічаюся з дружиною. Побачення у нас.

- Серед тижня?!

Ну так, я очманів.

Як можна розслаблятися серед тижня? Тим паче з дружиною! Вони ж і так вдома зустрінуться.

Друг регоче і не приховує цього.

- Матвію, тобі б струснутися. Терміново відірвися від роботи і шахів. Махни на пару днів кудись за місто. Та розгойдай нарешті зону комфорту...

- Гей, вистачить психологічних порад, Бєльський, - перериваю. - Ти навіщо подзвонив?

- Помічницю тобі подарувати хочу. Досвідчена, відповідальна, мила, смачну каву готувати вміє.

- Дружину свою пропонуєш, чи що?

- Барановський! Я б на гарматний постріл не підпустив до тебе Віку!

Взагалі не зрозуміло, чому обурюється.

Можна подумати, в його корпорації краще умови і менше офісних сутичок серед агресивних співробітників.

- Кіре, ти запізнився. Знайшлася вже кізо... помічниця. Тож поки тимчасово ставка зайнята.

- А чому тимчасово?

- Є на те причини. По телефону пояснити не можу.

І так, напевно, складно. Здається, втрапив я через одну безпам'ятну дівчинку з минулого.

- Що, вітчим когось шпигувати підіслав? - висловлює здогади Кір.

- Ні-і, цього разу я сам влаштував собі веселу халепу. Бачиш, відриваюся і зону комфорту розгойдую, як ви мені постійно радите.