Розділ 10

Чи помітить Барановський мої зміни?

Ой, ну яка мені справа до цього!

Знову розмірковую сама з собою по дорозі додому.

Та подумаєш, консультант оптики попросив телефончик. А може, він взагалі пожартував?

Після розриву стосунків з Едуардом ніхто до мене клеївся. То й забулося вже, що чоловіки можуть на мене звертати увагу. Даяна казала, бо це я така відморожена, і сама не помічаю нікого, якщо не стосується роботи. Ну може, все може бути…

Ой!

Сідаю навпочіпки біля кошеня.

Проходили повз чоловіки чи ні. От я знову нікого не помітила.

Але як би пропустила кошенятко? Воно заблукало, напевно. Зовсім одне біля дороги сидить і трясеться.

- Іди до мене, маленьке, - обережно простягаю руку.

Сіреньке кошеня задерло писочок, немов перевірити вирішило - йти чи ні. Перевірку пройшла. Наступної миті маленький теплий клубочок видерся по моїй руці до плеча і там затих.

Встаю і верчу головою.

Якщо загубилося, тоді куди малюка повертати?

Біля самої дороги сиділо. Тут і машини часто паркуються. Не найбезпечніша територія для тварин. Але ніяких розпізнавальних знаків у нього немає. Якщо не брати до уваги, що кошеня виявилося хлопчиком. А як звуть, звідки вибіг і навіщо такий бідолашний трясся на вулиці? На інші питання відповідей не знайшлося.

Активні пошуки не принесли обнадійливих результатів. У найближчих крамницях нічого не знають. Тільки з будинку навпроти жінка скаржилася на дворових кішок. Пише заяви в різні органи, але нічого з ними не роблять. А вони плодяться, кошенят розводять, під її вікнами набридливо муркочуть. І частину кошенят, якщо пощастить, забирають люди, інші пропадають або машини вбивають на дорозі.

Довго не слухала розлючену на всіх котячих жінку. Швидко втекла. Неподалік мого під'їзду дійшло. Що втекла ж я разом із кошеням!

Адже воно як вчепилося в мене, злазити ні в яку не хоче. Та й я перейнялася його нікому не потрібною долею, що і сама не хочу вже відпускати. 

Ну куди його подіти, такого гарненького? Раптом раніше під машину потрапить, ніж знайдуться господарі?

Вирішила поки тимчасово взяти до себе, а там подумати. Запропоную комусь на роботі, раптом з'являться бажаючі. Не вийде прилаштувати, тоді відвезу до рідних, там приватний будинок, буде йому роздолля надворі.

У супермаркеті купую молоко і сосиски. Заглядаю в крамницю для тварин. З повним пакетом виходжу. Не тільки у мене сьогодні будуть обновки. Мисочки для їжі і води, контейнер для туалету, наповнювач, килимок, іграшки, пакет спеціального корму - придбала все, що підказав консультант.

Вдома граюся з кошеням і вибираю ім'я.

- Як тобі Пончик? Пухнастик? Баранчик? - ой, останнє не те, згадався один шкідливий, сіроокий. Продовжую: - Барсик? Марсик? Ґудзик?

Кошеня пирхає і далі лапками штовхає іграшку.

Ясно, вибирати імена для кошенят не моє. Буду пробувати ще варіанти, на що відгукнеться, так і назву.

***

В офіс потрапляю вчасно. Але мій невгамовний начальник раніше з'явився. Двері в кабінеті відчинені. Треба увійти привітатися. Відразу каву нести? Але за першим планом ще зарано…

Ох, доведе мене бос до трясучки інструкціями.

Залишаю сумку. Поправляю спідницю, навіщось ще в дзеркало заглядаю. Змінилася чи ні? Півгодини витратила на макіяж, ще стільки ж на зачіску. І кошеня брав активну участь. Муркотів і лащився, все перенюхував. Мій пухнастий чоловік вже оцінив. На думку інших, двоногих, плювати.

- Доброго ранку, Матвію Сергійовичу! Вам зробити позапланову ранкову каву?

Ось так заходжу до нього після спроби вигляд поліпшити.

- Доброго ранку, Ніколь, - відривається від монітора. Переводить погляд на мене, примружується.

Задираю підборіддя. Чекаю вказівок.

І ще на чогось чекаю, хоча не збиралася чекати…

Таке враження, що бос потрапив додому пізно, або взагалі незрозуміло, де його носило. Сорочка інша, але прим'ята. Щетина збільшилася в розмірі. І волосся настовбурчуються в творчому хаосі.

- М? Каву пропонуєш?

- Якщо побажаєте, - розтягую люб'язну посмішку.

- Я багато чого можу побажати, - хижо усміхається. - Поки зупинимося на розпорядку дня. Через годину нарада. Давай каву і перевір апаратуру в конференц-залі.

- Як скажете, босе, - пониклим голоском погоджуюся.

Виходжу. Зачиняю двері.

Ди-ивно... Начебто свист з кабінету пролунав. І ще таке почулося “Ото коза!”

Напевно, глузд втрачаю. Не міг же Матвій так на мене реагувати? Або міг?

“Сам тоді БАРАН!”

У помсту подумки дарую йому, нахабному чоловікові.

Отже, як впізнати в мені однокласницю і козу, то він аж бігом. А як оцінити мій покращений образ, на який витратила купу грошищ?

Так-так... де у нас лід за порадою колишньої помічниці?

На перерві і за кокосовим печивом зганяю. Потішу смаколиками начальника. Хе-хе!