Розділ 8

До кінця першого робочого дня навалилася втома. Особливо морально вибилася з сил. На минулій роботі й побільше завдань доводилось виконувати. Але там було якось тихіше, спокійніше.

Тут же новий бос раз у раз до себе викликає. Поки не змушував проходити на пам'ять перевірки, але іноді ловила на собі його красномовний погляд: "Що ж ти, Ніколь, приховуєш, що пам'ятаєш мене? Виведу, обов'язково виведу тебе на чисту воду з болота брехні».

От наче вструмляв очищами кольору грозового неба гвинтики під шкіру, і з ледачою усмішкою хижака там провертав.

Так, нехай я брешу! Але і він би міг сам повідомити. Бач, який. Принципово хоче почути від мене. Упертий Баранище, ось він хто.

І його нахабна коханка застрягла в думках. Начебто непогано розпрощалися. Ну для неї, напевно, жахливо. Бо я ж сама люб'язність була. Все одно щось турбує...

Чому вона погрожувала вітчимом? І хто вітчим у Матвія Сергійовича?

Трохи відволіклася, коли начальник відпустив у відділ кадрів. Там я зустрілася з Софією Іванівною. Побалакали трохи, домовилися як-небудь разом перекусити в обідню перерву. Так би мовити, обмінятися враженнями від нового місця роботи.

У бухгалтерію, де знову зустрінуся з Даяною, йти не довелося. Софія Іванівна взяла мої дані банківської картки, і оформила все сама. Ну пощастило хоч, я ще новенька, але вже є свої люди. Не пропадемо!

- Боже, здійснилося! Здійснилося! - через годину я, не стримавшись, кричу.

Відчиняються двері з кабінету боса. Матвій Сергійович виходить з телефоном у руці, як ніби раптово перервав розмову. Уважно придивляється. Можна подумати, шукає третє око на моєму переніссі.

- Що сталося? Що здійснилося?

- Диво повернулося до мене! - щасливо відповідаю, готова навіть заверещати від радості та сльозинку пустити.

Стримуюся, звісно. Барановський ще не готовий до всіх проявів моїх бурхливих емоцій.

- Яке диво? Пам'ять?

Тьху, він знову за своє.

Кому що, називається.

- Я отримала зарплату на картку! - не бачу себе, але відчуваю, як від задоволення свічуся.

- А-а... зарплату, стільки галасу підняла, - бос миттєво втрачає інтерес, невдоволено насупившись.

Відволікла через дрібниці. Як я посміла?!

- Матвію Сергійовичу, дякую, що дотримали обіцянку. Мені нарахували всі борги з минулої роботи. І там навіть більше, я менше чекала…

- Відсотки накапали за затримку. Не хвилюйся, зайве не відберемо.

- От дякую, так дякую! Просіть тепер позапланові кави, скільки завгодно! - обіцяю на радощах, про що навіть не думала.

Матвій Сергійович більше не хмуриться, розгладився лоб, і тінь посмішки з'явилася на його обличчі, роблячи більш помітною ямочку на підборідді.

- Мені цікаво, а що ще тебе настільки може потішити?

Як що?

Більше ніж повернення боргів моєї зарплати???

- Нова зарплата, премії, аванси.

- Лише це, Ніколь?

- Ще котики, - додаю до списку.

Насправді, у мене набагато більше потреб і захоплень. Але вивертати душу настільки не хочеться. Інакше можу забутися та ляпнути щось із минулого, про що нібито не повинна згадувати.

- Ну ти даєш, - хитає докірливо головою. - Ти хоч не зведеш мене з розуму раніше закінчення випробувального терміну?

- Ду-уже постараюся, Матвію Сергійовичу.

Що саме “постараюся”, це вже не уточнюю. Там як піде, подивимось.

Я теж хвилююся, як би Барановський не викинув що-небудь таке приголомшливе, від чого мене звільнять раніше попередніх помічниць. Ще жоден начальник не тримав мене у такій напрузі. Кожне слово з ним треба продумувати наперед. Ніби ми граємо партію в шахи, і ще невідомо, хто виявиться переможцем.

До речі, в кабінеті Матвія є окремий шаховий стіл з розставленими фігурами ручної роботи. Пам'ятаю, в школі він цим захоплювався, займав призові місця на шахових турнірах. Отже, захоплення не пройшло. Як і пам'ять моя... не знаю навіщо, але ясно пригадую, як щиро вітала його з перемогами.

Задоволена собою виходжу з офісу. Вижила в перший робочий день. Навіть вівця-коханка боса не прогнала на вулицю, хоча обіцялася. Та особливо те, що вже сплатила внесок за кредитом, не може не тішити.

Втома відчувається, але я не поспішаю додому. Прийшов час, коли можна нарешті купити обновки. У дизайнерській приймальні Барановського, так і хочеться мати привабливий вигляд. Після добренької “поради” колишньої помічниці - в такому вигляді і ходити, виблискувати відпадним стилем, терміново виникло бажання цей стиль поміняти. Я стільки допитливих поглядів ловила від нових колег, і здавалося, що вони так само знущаються, посміюючись наді мною.

Все, вирішено. До завтра перетворення!

По дорозі до торгового центру, що неподалік від мого нового будинку, підраховую, скільки виділити на перетворення... Купую шоколадне морозиво, сідаю на лавку під затишною липою. Годую ще голубів залишками булочки, не встигла доїсти на роботі. Перепочинок я заслужила. Як же добре-е та думається про все набагато приємніше.

Віднімаю витрати на їжу, на кухонне приладдя, на канапу. Треба нарешті замінити надувний матрац на щось більш зручне для сну. Тоді може барани лізти в сни перестануть.

Ще й ризикувати з великими витратами не варто, а то раптом надовго не затримаюся. Барановський примудряється жити за трьома планами, і при цьому залишати місце для непередбачуваності. Швидше за все, тримає при собі четвертий план. Дуже особистий, таємно від усіх. Ух, який хитрющий стратег.

Після перекусу морозивом, йду до входу в торговий центр, подумки хіхікаю. Уявляю таємний план Барановського. І погоджуюся сама з собою, що перетворення вийде скромним. На перший час аби щось знайти, бажано зі знижками.

- Едику, ну я ще шубку хотіла, - ниючий голосок попереду.

- Любо, зараз літо. Навіщо вона тобі?

- Взимку ти казав, що занадто дорого. Зараз знову знаходиш причини мене ображати.

Занурена в різні думки, намагаюся обійти дивну парочку. Щоправда, голос чоловіка здався знайомим.