Розділ 2/1

Мої роздуми перериває один зі співробітників нового начальства. Просить пройти нас усіх до конференц-залу. Натовп стрімко мчить, а то раптом є завдання, хто останній туди потрапить - тому дзуськи місце і борги по зарплаті.

Прибіємо. Займаємо місця. Роздають листи з роздрукованими тестами на знання всіх тонкощів своєї роботи. Для кожного відділу свої завдання. У мене там всього потроху. Але я ж і подавалася як профі широкого профілю.

Колеги витягають шиї, намагаючись до мене зазирнути. Пошепки кличуть з різних боків, і з першої хвилини вже чекають підказок.

У мене швидко голова закрутилася, щоб отак для всіх встигати. Комусь знаком, до кого не доходить, передаю через сусідів, щоб у зіпсований телефон ще пограли. Свій телефон вимкнула, а то розривався щомиті від повідомлень з питаннями.

- Заповнюйте тести, як вам зручно і подобається, - дозволяє повнуватий чоловік у синьому костюмі. - Користуйтеся допомогою, кричіть, стрибайте на столах. Але ще зверніть увагу на камери. Бачите, як крутяться голівки? - показує на звисаючу зі стелі апаратуру.

Усі, крім мене, голосно обурюються.

- Що ж ви нас відразу не попередили?!

- Матвію Сергійовичу цікаво спостерігати вашу реакцію "До" та "Після". Він з нами на відстані, але й присутній в той же час.

Пф! Не стримавшись, пирхаю.

Бач, який експериментатор знайшовся. Він би ще досліди над нами проводив!

Через десять хвилин закінчую відповідати на останнє питання. Але продовжую ще сидіти над заповненим завданням. Думаю далі над тим, що мені задали особисто.

Ручка під час спогадів ковзає по краєчку листа.

Барановський він, отже. Матвій Барановський…

"БАРАН!" Виводить ручка сама потоком з думок. Той самий, той самий... баранище!

- Ой, матуся рідна! - як скрикну на весь зал.

- Що сталося, Нік?

- Тобі погано?

До мене повертаються із занепокоєнням Софія Іванівна з Ольгою.

- Так-так, щось погано, спека така, - витираю з чола піт.

До мене підходить співробітник у синьому костюмі.

- Вийдіть на повітря, віддихайтеся. Тільки здайте завдання.

- Ось воно, будь ласка, - простягаю.

Піднімаюся, і тут доходить…

Хапаю сумочку і перестрибую через стіл. Вийшло невдало, налетіла на коханку колишнього боса, за яку я виконувала майже всю роботу. Збиваю її зі струнких довгих ніг, на обурливий вереск не зупиняюся. Повернуся та вибачусь.

У мене біда-а-а! Справжня халепа!

Чоловік у синьому костюмі тримає мій листок. Вчепився, ще трохи і загляне.

- Віддайте, будь ласка!

- Ви хіба не закінчили? - він із сумнівом придивляється до мене, потім переводить погляд на завдання.

Ох, ганьба, ганьбище.

Докотилася до ручки.

Але що втрачати, бо все одно виженуть!

- Дивіться, там камери падають, - піднімаю руку в протилежний бік.

- Де?

Варто було йому задерти голову, я накинулася на свій листок і вирвала з великих чоловічих лап.

Біжу скоріше від нього подалі, ховаюся під столом і закреслюю випадкове слово в завданні «БАРАН». Густо наводжу по ньому синьою ручкою, щоб не здогадалися. Уф, до дірки протерла. Зате слово пропало. Нічого мої думки читати!

- Ви в своєму розумі? Що ви собі дозволяєте?! - сувора догана починається.

Чоловік у синьому костюмі наздогнав.

А з ним ще двоє. Намагаються витягнути мене з-під столу.

Всі запрошені брати участь в конкурсі колеги очманілими очима втупились, як на божевільну. Деякі навіть із співчуттям. Мовляв, непогана колега була, прийшов час з нею вже попрощатися.