Розділ 32. Розмова сердець

Рафаель сидів у своєму кабінеті, втупившись у вікно. Його думки плуталися: Амелія, їхнє майбутнє, батько… І, звісно ж, Матео. Ворожнеча з братом завжди була тінню, яка переслідувала його. Він ніколи не говорив про це, але ця рана боліла не менше за всі інші.

Двері раптом відчинилися. Рафаель здригнувся й підвів очі. На порозі стояв Матео. Той, кого він звик бачити з холодною маскою на обличчі. Але зараз щось було інше: його плечі опущені, а в очах – не злість, а сум.

— Чого тобі? — різко спитав Рафаель, намагаючись не показати, що його присутність хвилює.

Матео вдихнув глибоко й підійшов ближче.
— Я… хочу поговорити. Без сварок.

Рафаель іронічно підняв брову.
— Здається, востаннє ти хотів “поговорити” — це ледь не закінчилося бійкою.

— Я знаю, — тихо відповів Матео. — Але зараз інакше. Амелія відкрила мені очі.

Ім’я Амелії змусило Рафаеля напружитися.
— Вона тут до чого?

— Вона сказала мені те, чого я сам боявся визнати. Що ти… не винен у тому, що сталося з моїм дитинством. Що ти не винен у тому, що батько залишив нас із мамою.

Рафаель підвівся. Його серце забилося швидше.
— Я ніколи й не хотів твоїх страждань, Матео. Я теж ріс без любові. Батько завжди був далеким і суворим. Думаєш, мені було легко? Я відчував, що маю доводити йому свою вартість щодня.

Матео стиснув кулаки, потім відпустив. Його голос зламався.
— А я… усе життя ненавидів тебе. Бо думав, що ти забрав у мене батька. Ненавидів, бо бачив у тобі те, що мені самому було недоступне. Але… тепер розумію: ти мій брат. Єдиний брат. І я не хочу більше воювати з тобою.

Тиша повисла між ними. Рафаель дивився на нього довго, немов намагався зрозуміти, чи це не чергова гра. Та в очах Матео не було брехні — лише біль і щирість.

Рафаель зробив крок уперед.
— Якщо ти справді це відчуваєш… то знай: я теж хочу мати брата.

Матео різко притягнув його до себе й міцно обійняв. Це було грубо, майже невміло, але від того ще більш справжньо.

Рафаель спершу застиг, а потім відповів на обійми. І вперше за довгі роки він відчув, що з його плечей впала важка ноша.

---

Амелія, яка стояла за дверима й несміливо підглядала, тихо усміхнулася. Вона знала: тепер їхня історія буде зовсім іншою.