Розділ 31. Примирення

Амелія довго готувалася до цієї розмови. Вона знала, що Рафаель не зробить першого кроку до брата — надто багато болю і гніву стояло між ними. Але вона також знала, що в глибині душі вони обоє тужать за тим, чого ніколи не мали: за братерством.

Вона знайшла Матео у дворі майстерні, де він лагодив машину. Його руки були в мастилі, обличчя напружене, а очі — холодні, як завжди, коли мова заходила про Рафаеля.

— Що ти тут робиш? — кинув він різко, навіть не дивлячись на неї.

— Прийшла поговорити, — спокійно відповіла Амелія. — І не про те, що ти думаєш.

Матео відкинув ключ і зітхнув.
— Якщо ти прийшла вимагати, щоб я мовчав — у вас і так є докази, що я вам погрожував. Можеш навіть  не шантажувати мене.

Амелія злегка усміхнулася, але в її очах була лише м’якість.
— Я прийшла не за цим. Я прийшла сказати, що більше немає сенсу приховувати. Батько вже знає про нас із Рафаелем. І він… прийняв наше кохання.

Матео різко обернувся до неї. Його очі розширилися.
— Він що? Прийняв?

— Так, — кивнула Амелія. — І саме тому я тут. Бо тепер хочу, щоб ви з Рафаелем перестали воювати. Ви брати. Ви обоє потрібні один одному.

Матео засміявся гірко.
— Брати? Він для мене чужий. Батько покинув мене й маму заради його матері. Ти знаєш, як це — рости з відчуттям, що ти непотрібний? Що тебе зрадили?

Амелія зробила крок ближче, її голос став м’яким і тремтливим.
— Але ти не винен. І Рафаель не винен теж. Його мати давно померла. Він теж виріс із пустотою всередині. Йому теж не вистачало любові. Він такий самий син, як і ти. І якщо хтось винен — то тільки ваш батько, але точно не ви.

Матео завмер. Він хотів щось відповісти, але слова застрягли в горлі. Її слова розбили броню, яку він так довго носив.

— Ти… справді вважаєш, що він не винен? — його голос зламався.

Амелія підійшла ближче й торкнулася його руки.
— Я знаю. І ще знаю, що ти любиш його, навіть якщо сам собі не зізнаєшся.

Очі Матео потемніли від сліз, яких він не хотів показувати. Він відвернувся, але тихо сказав:
— Я… я ненавидів його все життя. А насправді… мені брата не вистачало.

— Так покажи йому це, — прошепотіла Амелія. — Він теж цього чекає, навіть якщо ніколи не скаже.

---

Коли того вечора Матео зайшов у кімнату, де сидів Рафаель, між ними ще була напруга. Але в його очах з’явилося щось нове. І, можливо, це був початок братерства, якого вони обидва були позбавлені.