Розділ 30. Батьківське рішення

У будинку панувала важка тиша. Амелія ходила коридором туди-сюди, стискаючи долоні, а її серце билося так гучно, ніби зараз мало вистрибнути з грудей. За дверима кабінету залишилися її мати та вітчим — батько Рафаеля.

Вона знала: зараз вирішується все.

---

— Ти жартуєш? — голос чоловіка прорізав повітря, мов грім. — Це неможливо! Вони — брат і сестра під одним дахом!

— Вони не кровні, — спокійно, але твердо відповіла мати Амелії. — Ти сам це знаєш.

— Та яке це має значення? Люди не зрозуміють! Це ганьба для нашої сім’ї!

Мати підняла очі, її голос набрав сили.
— Послухай мене. Я бачила, як моя донька дивиться на Рафаеля. Це не примха. Не гра. Вона готова віддати все за нього. І він — за неї. Ти ж знаєш свого сина: він ніколи нікого не впускав у своє серце. А тепер… він живий тільки поруч із нею.

Чоловік стиснув кулаки, його щелепа напружилася.
— Вони поставили нас перед фактом.

— Ні, — мати поклала руку йому на плече. — Вони поставлені перед фактом. Фактом кохання, від якого нікуди не втечеш.

Він мовчав. У його погляді вирували гнів, страх і безсила боротьба. Але крізь це пробивалося щось інше — розуміння.

— Ти хочеш, щоб я благословив їх? — нарешті заговорив він, хрипко, наче ці слова різали йому горло.

— Я хочу, щоб ти не зруйнував їхнє життя, — м’яко відповіла вона. — Ми обоє бачили багато. Ми знаємо, що справжнє кохання — рідкісний дар. Чи маємо ми право забрати його у власних дітей?

Довга тиша зависла в повітрі. Чоловік відвернувся до вікна, стискаючи склянку в руці, а потім різко поставив її на стіл.

— Нехай буде так, — нарешті вимовив він. — Але якщо вони справді вирішили бути разом — їм доведеться довести, що це не примха. Що це справжнє.

Мати ледь посміхнулася й видихнула з полегшенням.

---

Коли двері кабінету відчинилися, Амелія підскочила. Мати підійшла до неї, обійняла й прошепотіла на вухо:
— Він прийняв вас.

У Амелії з очей бризнули сльози — цього разу щасливі. Вона кинулася в обійми матері, знаючи, що найстрашнішу битву виграно.

А десь у глибині коридору стояв Рафаель, який чув усе. Його темні очі палали не гнівом, а вдячністю.

Вперше у своєму житті він відчув: тепер у них із Амелією є не тільки пристрасть, а й право на спільне майбутнє.