Розділ 29. Зізнання

Амелія сиділа на краю ліжка, стискаючи в руках ковдру так сильно, що пальці побіліли. Після тієї ночі з Рафаелем її серце билося інакше — тепер у ньому не залишилося жодних сумнівів. Вона знала, що це кохання. І що більше вона не може жити у брехні.

Вона довго вагалася, але зрештою наважилася. Знайшла матір у вітальні, де та пила каву й гортала якісь документи.

— Мамо… нам потрібно поговорити, — голос Амелії тремтів.

Жінка підняла очі, усміхнулася, але коли побачила серйозність доньчиної постави, її усмішка зникла.
— Що трапилося, люба?

Амелія глибоко вдихнула.
— Це про мене і Рафаеля.

На мить мати застигла, але в її очах уже з’явилася тривога.
— Що саме?

— Я… я люблю його, мамо. І він любить мене, — слова вирвалися, як вибух, і тепер вони вже не підлягали поверненню. — Я знаю, що для тебе це може звучати жахливо, але ми не можемо заперечувати того, що між нами. Це не просто захоплення, це… це наше життя.

Мати різко відклала чашку, яка мало не впала зі столу.
— Амеліє! Ти розумієш, що кажеш? Це… це неможливо! Він — син мого чоловіка, твій…

— Він не мій брат! — перебила Амелія, відчуваючи, як на очі навертаються сльози. — Він мій коханий. І я не можу відмовитися від нього тільки тому, що це виглядає неправильно в очах інших.

Довга тиша розсікала кімнату. Мати встала й почала ходити з боку в бік, тримаючись руками за скроні. Її очі палали злістю й страхом.
— Це безумство… Якщо про це дізнається твій вітчим, якщо люди почують…

— Я прошу тебе тільки про одне, — Амелія зірвалася на відчайдушний шепіт. — Зрозумій нас. І допоможи. Поговори з ним. Він може нас зненавидіти, може вигнати… але я не витримаю, якщо втрачу Рафаеля.

Мати зупинилася. Її очі зустрілися з доньчиними, і там було все — любов, біль, справжність. І вперше жінка зрозуміла: це не юнацька примха. Це доля.

Вона важко зітхнула, опустившись поруч. Обійняла доньку, яку ще хвилину тому готова була сварити, й відчула, як та тремтить у її руках.
— Боже мій, Амеліє… Якби ти знала, як я боюся за тебе. Але я бачу твої очі. І розумію… Це справжнє.

Амелія ковтнула сльози.
— Ти… ти приймаєш нас?

— Це буде важко, — прошепотіла мати. — Дуже важко. Але я обіцяю: я поговорю з твоїм вітчимом. Я зроблю все, щоб він зрозумів.

Амелія стиснула матір ще сильніше, відчуваючи полегшення і вдячність. Уперше за довгий час їй здалося, що їхня боротьба має сенс.