Розділ 28. Твоє серце -моя правда

Амелія стояла на балконі, нічне повітря Барселони огортало її плечі, а серце билося так швидко, ніби ось-ось розірве груди. Вона знала — він тут. Відчувала це кожною клітинкою.

Кроки. Важкі, рішучі. Рафаель зупинився позаду, і навіть мовчання між ними було палкішим за будь-які слова.

— Амеліє… — його голос звучав, наче хрипке зізнання. — Я не можу більше вдавати.

Вона різко розвернулася, зустрівшись із його темним, палаючим поглядом. Його очі палили сильніше за нічні вогні міста.

— Це неправильно… — прошепотіла вона, але не зробила й кроку назад.

— Неправильно? — він наблизився, обхопив її обличчя долонями, змушуючи дивитися тільки на нього. — А скажи мені, що ти цього не хочеш. Що твоє серце не б’ється так само скажено, як моє.

Амелія заплющила очі, але його губи знайшли її, гарячі, вимогливі. Вона зойкнула, відчувши, як спина врізалася в холодні двері балкону, а його тіло накрило її з головою. Їхній поцілунок був диким, небезпечним, наче саме кохання грало з ними у смертельну гру.

Рафаель ковзнув пальцями по її стегну, піднімаючи легку тканину сукні вище й вище, і від цього дотика Амелія тремтіла так, ніби вперше жила по-справжньому. Її руки вплелися в його волосся, тягнучи його ще ближче, ще глибше, ще відчайдушніше.

— Я твій гріх, — хрипів він їй у губи, ковзаючи поцілунками вниз по її шиї. — І твоя єдина правда.

Вона задихалася, гублячись у його поцілунках, і врешті прошепотіла:
— Тоді я хочу жити в цьому гріху. З тобою.

Його руки ковзнули її тілом, стискаючи її так, ніби він боявся відпустити навіть на мить. Їхні серця билися в унісон, у забороненій симфонії, яку вже неможливо було зупинити.

Барселона дихала ніччю, але для них двох у світі лишилися тільки вогонь і бажання.

Його губи спускалися нижче, ковзаючи по її шиї, по ключицях, а руки жадібно обіймали її талію. Амелія відчувала, як її тіло горить від кожного дотику, як всередині розливається солодке безумство.

Рафаель притис її до стіни, його долоні ковзнули під тонку тканину сукні, і вона відчула, як її ноги самі піднімаються й обвивають його стегна. Її тіло здригалося від його гарячого подиху, а серце билося так, що, здавалося, його почує весь світ.

— Скажи мені, що ти моя, — його голос хрипів від бажання, коли він впивався губами в її плече. — Навіть якщо це заборонено.

— Я твоя… завжди була, — ледве прошепотіла вона, впиваючись пальцями у його спину.

Він підняв її на руки, несучи до кімнати, і весь світ навколо перестав існувати. Їхнє заборонене кохання вибухнуло, наче вогонь, і вже не мало меж. Кожен подих, кожен рух був сповнений жаги й відданості, якої вони так довго боялися.

Їхні тіла злилися в єдиному ритмі, у пристрасті, що перетворювала ніч на вічність. Амелія задихалася від солодкої муки, Рафаель шепотів їй на вухо зізнання і клятви, яких вона чекала з першого дня знайомства.

Вони згорали разом — і водночас відроджувалися.
Бо цієї ночі вони більше не були зведеними братом і сестрою. Вони стали чоловіком і жінкою, яких звела доля, і яким більше не було вороття.

Її спина торкнулася прохолодних простирадл, і ця різниця між холодом тканини й пекучим жаром його тіла змусила Амелію здригнутися. Рафаель нахилився над нею, його очі світилися темною жагою, а дихання обпікало губи.

Його пальці ковзали по її тілу впевнено й ніжно водночас, наче він вчився кожної її лінії, кожного подиху. Амелія тремтіла, не знаючи, де закінчується вона і де починається він. Її руки рвали з нього сорочку, відчуваючи під пальцями гарячу силу його м’язів.

— Ти моя, — хрипів він, впиваючись поцілунками в її груди, у живіт, у кожен сантиметр її шкіри. — І я більше ніколи не віддам тебе нікому.

Амелія закидала голову назад, задихаючись від хвиль, які накривали її зсередини. Вона не могла зупинити стогону, який вирвався з її вуст, коли його руки і губи творили з нею магію.

Він повернувся до її губ, і їхній поцілунок був уже не ніжністю — це було спалення обох дотла. Він увійшов у неї так жадібно, так рішуче, ніби весь світ належав лише цій миті. Амелія стискала його плечі, губилася в його ритмі, і кожен рух був визнанням у коханні, яке вони так довго стримували.

Ніч поглинула їхню боротьбу й віддала тільки пристрасті. Тіла, переплетені, задихалися в єдиному пориві. Кожен подих, кожен стогін був клятвою, що вони належать лише одне одному, попри всі заборони.

І коли тиша зрештою накрила їх, Амелія лежала на його грудях, відчуваючи, як його серце б’ється в унісон із її власним. Вона знала — тепер уже немає дороги назад.

— Ти моє життя, — прошепотів Рафаель у її волосся. — І навіть якщо світ відвернеться від нас, я боротимуся за тебе до кінця.

Амелія усміхнулася крізь сльози й торкнулася його губ.
— А я завжди оберу тебе.

Барселона залишилася за вікном, але їхній світ уже змінився назавжди.