Розділ 27. Ангар і перший крок

Ангар стояв на самому краю порту — великий, іржавий, з розбитими вікнами, через які ледь пробивалося місячне світло. Тут збиралися неофіційні механіки, тут ховалися машини після нічних перегонів, тут же жив Лус — старий технік, що знав про двигуни більше, ніж будь-хто інший, і про людей ще більше, ніж хотів би.

Рафаель приїхав першим. Його машина тихо притулилася до темної бокової стіни, двигун уривчасто ще похропував, ніби теж відчував напругу ночі. Амелія вийшла з-під капюшона, вологе волосся прилипло до шиї — вона не спала в очікуванні цієї зустрічі. У них обох тіло й розум були на варті: план починався, і помилок бути не могло.

— Він прийде лише коли все буде готово, — прошепотів Рафаель, стискуючи її руку. — Лус не підведе.

За кілька хвилин у темряві з’явилася фігура з ліхтариком. Лус був низеньким, зі сивими вусами й очима, у яких виблискувала добрість і трохи зламаної суворості. Він махнув рукою, і вони пройшли всередину ангару.

Під купою старих ковдр і покришок Лус витяг невелику валізку з обладнанням: портативні рекордери, мікрофони із прихованими передавачами, кілька невеликих камер, що мали вигляд звичайних гвинтівок для освітлення — і пачку фальшивих документів. Він розклав усе на столі й почав пояснювати, не гаючи часу.

— Я поставлю камеру там, — показав він місце над старим краном, звідки було видно широку ділянку причалу. — І дві — поруч із офісом охорони. Мікрофони — у пакетах, що лежать біля контейнерів. Вони голосно розмовляють там іноді, і ніхто не зверне уваги на додаткові пакети. Якщо Матео заговорить прямо про шантаж — ми матимемо запис. Якщо він спробує тиснути — він сам це скаже.

Амелія слухала, кожне слово вбирала, наче вогонь. У голові крутилися питання — а якщо він підозрює підслуховування? А якщо Матео хитріший? — але Лус вже поклав усе на місце, як капітана, що готує човен до бурі.

— І ще, — додав він, витягнувши пакет з телефоном і невеличким чеком з кодуванням, — я зможу перехопити дзвінки, якщо він користується тим, що я знаю. Але нам потрібна приманка. Хтось має його підштовхнути, щоб він заговорив у свій телефон або в присутності когось.

Рафаель подивився на Амелію. Вона відчула, як усі погляди впали на неї. Це її завдання — бути приманкою, але не простою. Вона мала виглядати вразливою, але не жертвою; розгубленою, але не зламаною.

— Я зроблю це, — прошепотіла вона. — Я підійду до нього завтра на вечірці у родини — зроблю вигляд, що хочу поговорити. Але все, що він скаже, має записатися.

Лус кивнув, і в його очах промайнуло щось, ніби застарілий механік відчув крихкість молодих сердець.
— Добре. Але пам’ятай — ти не одна. Ми підстрахуємо тебе.

План був простий у словах, але хиткий у виконанні. Вони погодили сигнали: три короткі стукання на металеву балку означали «я в небезпеці», два довгі — «відходь». Рафаель віддав Лусу старий годинник — як символ довіри і як засіб, що допоможе їхньому зв’язку.

Коли вони виходили з ангару, вдалині щось бряжчало — контейнер з металом чи віддалена машина. Місяць піднімався повніше, і його світло робило тіні ще довшими.

Наступного вечора Алехандро запросив невелику компанію — родинний захід, де мали бути і Матео, і знайомі, й декілька людей з бізнес-кола. Це була ідеальна можливість — багато свідків, але й можливість підслухати в розслабленій атмосфері.

Амелія підійшла до Матео так, ніби випадково. Вона говорила тихо, голос її тремтів, але трохи — як і повинно було бути. Її серце билося шалено, а Лус, прихований у зовнішній кімнаті, увімкнув запис на всі канали. Рафаель стояв у невеликій відстані, його очі не відводилися від Матео, а його рука пальцями тримала ключі — і цей дрібний жест тримав її у реальності.

Матео підхопив, що йому дарують увагу, і звичайно ж, заграв роль спокушаючого рятівника — він перебрав на себе ініціативу розмови, прицілюючись, ніби мисливець. Його слова були грайливі, але в другому плані бриніла загроза. Він натякав, підштовхував, випробовував — і Лус тихо ловив усе, крок за кроком.

І ось момент: Матео, відчувши, що його гра проходить, піднявся, відійшовши трошки вбік, і у телефонній розмові, впевнений у своїй безкарності, прямо й голосно вимовив слова, які Рафаель чітко почув тільки завдяки тому, що Лус підсилював запис:

— Якщо він не скинеся на трасі в наступну ніч, я викину відео. І не лише це — знаєш, є люди, які зацікавляться, якщо ми трохи покажемо всім, що в нас тут відбувається.

Ці слова пролунали як вирок. Амелія відчула, як земля під ногами стає тоншою. Рафаель подивився прямо на Матео, і в його очах кинулася блискавка — але вчасно з’явився Лус, що перервав розмову відповідним голосом, мовляв, привіт, щось трапилось, і увагу відвернули.

Повернувшись до ангару уночі, вони підслухали запис. Голос Матео звучав холодно й конкретно — доказ, який можна було пред’явити.

— Він все сказав сам, — прошепотів Рафаель, слухаючи відтворення. — Сам вклонився.

Амелія схилила голову на його плече. Вона відчула полегшення, але воно було гіркуватим — війна тільки починалася, і вони вже отримали перший трофей.

Лус витягнув одну з камер і заглянув у екран.
— Ми маємо його слова. Тепер треба змусити батька почути їх так, щоб він не зміг заплющити очі.

Рафаель стиснув її долоню міцніше.
— Далі — наш хід. Навіть якщо стає гаряче — ми тримаємося разом.

Над причалом піднімався туман, і у ньому їхні тіні зливалися в одну. Пастка закрилася на першому етапі. Матео сам залишив свої сліди. І тепер у Рафаеля й Амелії з’явився аргумент, який можна було кинути у лиця влади. Але чи буде цього достатньо, щоб переламати Алехандро — ще невідомо. Вперед ще чекали ризики, ставки росли, а місто дихало холодним повітрям змови.