Розділ 23. Пастка

Алехандро не любив невизначеності. Якщо його інтуїція підказувала, що щось не так, він діяв — жорстко і безкомпромісно.
Тож наступного дня він запросив Амелію на обід у приватному клубі, куди не брали випадкових гостей. Величні зали, дзеркала, важкі оксамитові завіси — усе це більше нагадувало арену, ніж місце для щирої бесіди.

Амелія сиділа навпроти нього, відчуваючи, як спина вкривається холодним потом. Він говорив спокійно, навіть усміхався, але кожне його слово було ніби ударом по нервах.

— Амеліє, — почав він м’яко, наливаючи їй вина, — я хочу краще тебе пізнати. Ти ж тепер частина нашої родини.
Він зробив паузу й нахилився трохи ближче. — Скажи мені, як ти ставишся до Рафаеля?

Вона ледь не захлинулася від несподіванки. Його очі були наче пастка: холодні, спокійні, але водночас занадто уважні.

— Він… мій брат, — обережно відповіла Амелія, намагаючись не видати себе. — Ми ще тільки вчимося знаходити спільну мову.

Алехандро ледь помітно усміхнувся.
— Цікаво, — протягнув він. — Бо я помітив, що ти дивишся на нього не так, як сестра. І він на тебе — теж.

Кров прилила до її обличчя. Амелія відчула, як серце шалено б’ється.
Їй хотілося все заперечити, підвестися й піти. Але тоді він зрозуміє.

— Ти помиляєшся, — прошепотіла вона, ледь стримуючи тремтіння в голосі. — Між нами нічого немає.

— Нічого? — Алехандро підняв брови. — Побачимо.

Він покликав офіціанта, замовив каву й повів розмову на інші теми, ніби нічого не сталося. Але Амелія відчувала: тепер він стежитиме за нею ще пильніше.

А в ту ж ніч Рафаель отримав повідомлення від батька: «Завтра вранці я чекаю на тебе в гаражі. Нам потрібно поговорити. Серйозно».