Розділ 22. Тінь підозри

Алехандро Родріґес був людиною, яку обдурити майже неможливо. Він умів читати людей так, ніби їхні душі були відчиненими книгами. Тож від моменту, коли він побачив напругу між синами й Амелією, щось у ньому клацнуло — і довіра зникла.

Відтоді він почав стежити.
Спершу непомітно: раптові появи в тих місцях, де зазвичай перебувала Амелія; несподівані розмови з Рафаелем про «відповідальність і дисципліну». Його очі стали холодними дзеркалами, що фіксували кожен рух.

Амелія відчувала його присутність навіть тоді, коли його не було поруч. Вона йшла садом, і їй здавалося, що хтось дивиться з вікна. Вона сміялася з Рафаелем під час вечері, і раптом ловила на собі його пронизливий погляд.

Матео скористався цим миттєво.
— Батьку, — якось кинув він, удавано недбало, — ти не помічав, що Рафаель занадто часто перебуває поряд із Амелією? Якось дивно для господаря, чи не так?

Алехандро промовчав, лише злегка стиснувши щелепу.
Та цього було достатньо, аби Матео відчув перемогу.

Того вечора Рафаель намагався потай пробратися до Амеліїної кімнати. Але ще на порозі він відчув, що щось не так: у темряві коридору, в самому кінці, він побачив силует. Батько стояв там, спершись на поручень, і мовчки дивився на нього.

Мовчання було страшніше за будь-які слова.
Рафаель відчув, як холод пробігся по спині.

— Час уже зрозуміти, синку, — нарешті пролунало. — Деякі речі в цьому домі заборонені. І кара за них буде суворою.

Алехандро розвернувся й пішов, залишивши Рафаеля в темряві з відчуттям, що петля навколо їхньої таємниці дедалі більше стискається.