Розділ 20. Брати -суперники

Барселона спала, але в домі Родріґеса назрівав шторм. У холі, серед мармурових колон і приглушеного світла ламп, стояли двоє братів — різні, як день і ніч, але однаково небезпечні.

Матео сперся на перила сходів, граючись телефоном у руці.
— Гарна ніч, чи не так? — його усмішка була зухвалою. — Особливо для тих, хто проводить її не там, де слід.

Рафаель стиснув щелепи.
— Облиш ігри, Матео. Чого ти хочеш?

— Нічого надзвичайного, — його голос був спокійним, але очі блищали зловтіхою. — Лише нагадати, що ця маленька таємниця може коштувати тобі всього. І їй теж.

— Якщо ти ще раз підійдеш до Амелії… — Рафаель зробив крок уперед, його кулаки вже тремтіли від напруги.

Матео знизав плечима.
— Тоді що? Ти вдариш мене? Перед батьком? Перед усіма? Уяви, яке видовище: герой вуличних трас проти рідного брата через… дівчину.

— Вона не просто дівчина, — прорычав Рафаель. — Вона моя.

Усмішка зникла з обличчя Матео. В його очах спалахнув вогонь ревнощів і злості.
— Твоя? Вона — донька дружини  батька. Вона частина сім’ї, і ти тягнеш її в бруд.

— Не смій навіть її ім’я вимовляти! — Рафаель кинувся вперед.

Кулак зі свистом пройшов у повітрі й влучив у щелепу Матео. Той похитнувся, але встояв і у відповідь різко штовхнув брата в груди. Луна ударів і важке дихання наповнили хол. Двоє чоловіків зійшлися, мов хижаки, і нікого вже не цікавило, що може почути батько чи хтось із прислуги.

Амелія, почувши шум, вибігла з кімнати й застигла на сходах. Її серце завмерло: двоє братів, пов’язаних кров’ю, билися через неї.

— Досить! — закричала вона, але їхні очі були застелені гнівом.

Матео, витерши кров із губи, прошипів:
— Це ще не кінець. Якщо ти думаєш, що виграв, то дуже помиляєшся.

Рафаель уже простягнув руку, щоб знову вдарити, але Амелія кинулася між ними, зупинивши його. Його пальці стиснули її плечі так сильно, що вона відчула біль, але в його очах горіло лише одне:
— Ніхто не забере тебе в мене. Навіть він.