Розділ 19. Іскра гніву

Амелія повернулася додому бліда й тремтяча. Вона намагалася сховати свій стан, але Рафаель одразу відчув щось не те. Його очі, завжди гострі, мов леза, звузилися.

— Що сталося? — його голос був глухий, небезпечний.

— Нічого… я просто втомилася, — збрехала вона, відводячи погляд.

Він наблизився, взяв її за руки.
— Амеліє, — його голос став м’яким, але ще більш настирливим. — Ти тремтиш. Говори правду.

Сльоза зрадила її першою. Вона опустила голову.
— Це був Матео… Він… Він сказав, що бачив нас. Що знає.

Рафаель відчув, як кров закипає у жилах. Його пальці стиснулися в кулак так, що кістки затріщали.
— Що він зробив? Торкався тебе? —

Амелія похитала головою.
— Лише… слова. Але він дав зрозуміти, що мовчатиме тільки за умови… якихось "угод".

Рафаель різко відступив убік, пройшовся кімнатою, ніби звір у клітці. Його очі палали, щелепи стискалися.
— Я мав здогадатися… Це не закінчиться словами. Він завжди був змією.

— Рафаелю, прошу… не роби дурниць, — Амелія схопила його за руку. — Якщо ви відкрито посваритеся, все вийде назовні.

Він зупинився, дивлячись на неї так, ніби боровся із самим собою. І нарешті сказав:
— Якщо він ще раз до тебе підійде… я зітру його з лиця землі.

У його голосі не було погроз. Це була клятва.

Амелія відчула страх і водночас захоплення. Бо вперше побачила справжнього Рафаеля — не лише гонщика, не лише бунтаря, а чоловіка, який готовий спалити світ заради неї.

І цього разу вона вже не знала, що страшніше: Матео чи любов, у яку вони обидва втягнулися.