Розділ 18. Погляд вовка.

Амелія йшла вузькими вуличками Барселони після занять. Вечірнє місто сяяло вогнями, але їй здавалося, що темрява притискає з усіх боків. Її думки не відпускала ніч із Рафаелем — солодка й болісна водночас. Вона все ще відчувала його дотики, його запах, але разом із тим у грудях жив отруйний страх: що, як хтось дізнається?

— Гарний вечір для прогулянки, так? — чужий голос змусив її здригнутися.

Вона різко обернулася — перед нею стояв Матео. Його усмішка була холодною, майже вовчою.

— Ти… налякав мене, — пробелькотіла вона.

— Вибач, не хотів, — він зробив крок ближче, а його погляд ковзнув по її обличчю так, ніби він бачив більше, ніж мав право. — Просто дивно бачити тебе тут одну. Рафаель зазвичай тримає всіх під контролем. Особливо тих, хто… близький йому.

Амелія відчула, як серце піднялося до горла.
— Не розумію, про що ти.

Матео ледь нахилив голову, його голос став тихішим, майже інтимним, але від того ще страшнішим:
— Ти впевнена? Бо я чудово розумію. Я бачив, Амеліє. Я бачив більше, ніж варто було.

Її обличчя спалахнуло, вона на мить втратила дар мови.

— Якщо це стане відомо твоїй матері… або моєму батькові… сам розумієш, що буде. Але я не ворог. — Він простягнув руку й легенько торкнувся пасма її волосся, змусивши її відсахнутися. — Я можу мовчати. У мене лише… свої умови.

— Які ще умови? — її голос тремтів.

— Скоро дізнаєшся, — його усмішка стала ще ширшою. — Але пам’ятай: у цьому місті бажання небезпечні. Особливо заборонені.

Він пішов, залишивши її серед вулиці саму, з серцем, що калатало, наче після марафону. Амелія стояла нерухомо, розуміючи одне: тепер вона справді в пастці. І ключ від неї тримав Матео.