Розділ 17. Ранок після.

Промені сонця пробивалися крізь щілини жалюзі, лягаючи золотими смугами на тіло Амелії. Вона прокинулася повільно, відчуваючи тепло й силу рук Рафаеля, що все ще тримали її. Його подих був рівним, спокійним, і на мить здалося, що весь світ зупинився, аби дати їм шанс.

Вона посміхнулася, торкнувшись пальцями його обличчя. Він виглядав інакше — не той холодний, зарозумілий гонщик, а просто чоловік, який нарешті дозволив собі бути вразливим.

— Добрий ранок, — прошепотіла вона.

Рафаель відкрив очі й усміхнувся куточком губ.
— Найкращий ранок у моєму житті.

Він поцілував її в скроню, але вже за кілька секунд його усмішка зникла. Тиша між ними стала гнітючою. Обоє знали: те, що сталося вночі, змінює все.

Амелія різко сіла на ліжку, притягнувши ковдру до грудей.
— Рафаель… ми не можемо… Це неправильно. Якщо мама дізнається… якщо твій батько…

— Нехай, — відповів він твердо, хоча очі зраджували напругу. — Я не шкодую ні секунди.

Але вона бачила, як у його погляді проблискує темна тінь — страх, що все, що вони мають, може розсипатися від найменшого дотику реальності.

І тут Амелія згадала Матео. Його погляди, його підозри. Серце стислося.
— А якщо він уже знає? Якщо він бачив?..

Рафаель стиснув кулаки.
— Тоді він отримає війну.

Але навіть у його голосі чути було сумнів.

Амелія відвернулася до вікна, її очі блищали від сліз. Вона відчувала, що минула ніч була найпрекраснішим і водночас найбільш небезпечним моментом її життя. Вона втратила межу, переступила заборону — і тепер жила у страху, що заплатить за це занадто високу ціну.