Розділ 9. Майже викриті

Амелія ще відчувала на губах смак його поцілунків, коли різкий звук металевих дверей гаража змусив її здригнутися.

Рафаель різко відсахнувся, його руки миттю зникли з її талії. Обидва стояли важко дихаючи, коли в отвір дверей просунулася чоловіча постать.

— Рафа! — почувся знайомий глухий голос. — Ти тут?

Амелія впізнала його з попередньої ночі на трасі. Високий хлопець із темним волоссям та нахабною усмішкою. Він був тим, кого Рафаель називав своїм напарником на гонках.

Рафаель зціпив зуби й зробив крок уперед, прикриваючи Амелію плечем.

— Що ти тут робиш, Матео?

Той розсміявся й кинув ключі в долоню:

— Ти пропав, hermano. Подумав, може, ще святкуєш перемогу. — Його погляд ковзнув убік і на мить зупинився на Амелії. — А я бачу… ти не сам.

Амелія відчула, як щоки спалахнули. Вона швидко відвернулася, роблячи вигляд, що розглядає старі шини в кутку.

— Це моя… сестра, — холодно кинув Рафаель. Слова прозвучали майже крізь зуби.

Матео примружився, а потім повільно всміхнувся:

— Сестра, так? — він глянув на Амелію так, ніби хотів перевірити, чи це правда. — Ну що ж, hermano, тоді все ясно.

Атмосфера стала задушливою. Амелія відчувала, що Матео щось підозрює. Він кинув ще один погляд — занадто довгий, занадто пронизливий — і лише тоді відійшов до виходу.

— Ну, тоді до завтра. Буде велика гонка. Не запізнюйся, Рафа. — Він підморгнув і пішов.

Двері зачинилися. У гаражі знову запанувала тиша, але тепер вона була ще важчою.

Амелія ковзнула поглядом на Рафаеля. Його руки були стиснуті в кулаки, на обличчі застигла злість.

— Він щось… зрозумів? — тихо прошепотіла вона.

Рафаель підняв на неї погляд — темний, небезпечний.

— Якщо він дізнається, — його голос був майже риком, — нам обом кінець.