Розділ 2. Вогонь і лід

Кухня наповнилася ароматом кави. Амелія прокинулася раніше за матір і вирішила спуститися, аби бодай трохи відчути себе «вдома». Барселона була прекрасною, але чужою. І саме тому вона хотіла почати день спокійно — без сюрпризів.

Вона обрала білу сорочку, легку й зручну, зав’язала волосся у недбалий хвіст і босоніж спустилася сходами. На столі знайшла іспанські булочки й уже наливала собі каву, коли раптом почувся глухий звук — дверцята холодильника зачинилися.

— Ти завжди так шумно встаєш? — долинув до неї глузливий голос.

Амелія різко обернулася. Рафаель стояв у дверях, у спортивних штанах і темній майці, з кухлем у руці. Його погляд ковзнув по ній — і зупинився. Він нахмурився, але посміхнувся куточком губ.

— Сорочка… цікаво сидить, — кивнув він на її вбрання. — Мамин гардероб?

— Це моя сорочка, — холодно відповіла вона, ховаючи збентеження за рівним голосом.

— Занадто «чиста» для цього дому, — він відкрив шафку й дістав пачку пластівців, ніби вона була для нього повітрям. — Ти не витримаєш тут і місяця.

— І чому це? — Амелія поставила чашку на стіл і схрестила руки.

Рафаель усміхнувся зухвало, піднісши ложку до рота.

— Бо ти — маленька американська принцеса. У твоєму світі все стерильно й правильне. Тут усе інакше: вулиці, люди, нічні гонки… — його погляд потемнів. — Це місто або підкорюють, або воно знищує.

— І ти вважаєш, що знаєш мене? — її голос піднявся. — Тільки тому, що я звідти?

— Я знаю типи, — він кинув погляд на неї, блиснувши очима. — А ти — типова.

Амелія зробила крок до нього, відчуваючи, як щось у грудях спалахує.

— Якщо я «типова», то чому ти вже витрачаєш на мене стільки слів?

Їхні погляди зустрілися. Простір між ними наповнився невидимою напругою. Він дивився на неї, ніби кидаючи виклик, вона — ніби готова прийняти його.

У цей момент у дверях з’явилася її мати. Атмосфера одразу розсіялася, наче нічого й не було. Але в очах Рафаеля ще довго жеврів той вогонь, який Амелія відчула на собі кожною клітиною.